— Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас в дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твій батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?
— Не знаю…
У долині — місто. Вони опускаються з гір все нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.
— Он моя хата.
Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.
— Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А он моя дружина, бачиш?
Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, і пильно дивиться на них; красива, молода, каштанове волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла усмішка.
— Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет.
І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають перший крок кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає музика тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна…
— Ніби весна… Правда, Зеноне?
— Правда… А що, Орлане?
— Ніби весна забарилась цього року. Бачиш, як пролісків мало.
І Зенон помічає на стінах того тунелю, яким вони опускалися, поодинокі проліски — білі і фіалкові.
— Це вони співають. — Орлан зриває білий пролісок, підносить до вуха: — Чуєш?
Зенон прислухається: “Дзінь-дзінь! Дзінь-дон!”
— Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому і малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі разом з нашою галактикою є частиною когось ВЕЛИКОГО, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю надто буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…
— І чужа, — раптом лунає голос жінки.
— Хто це сказав?
— Моя дружина…
— Хіба вона тут?
— Вона скрізь, Зеноне. Закон природи.
І раптом його оповило блакитне сяєво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили поросли дивними деревами. Блакитне світло струменіло звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка, що дзюркотів, а часом сичав, як вуж.
— Ва-а-лю-у-у! — закричав раптом голосно, і луна кілька разів повторила його крик.
Ущелина ширшала, стрімкі схили ставали плескатішими. Вздовж струмка з’являлись малі хатини, але людей не було видно.
— Ва-а-лю-у-у! — знову крикнув і раптом відчув, що за ним хтось біжить. Зупинився, але озиратись чомусь боявся.
— Валя? — запитав зовсім тихо.
Відповіді не було. Він рвучко обернувся.
До нього йшло химерне дерево з покрученими гілками і червоним листям. Дерево простягало своє віття, мов хотіло схопити його чи захистити від чогось невидимого, і голосом дружини говорило:
— Чого ти кричиш? Порозвішуй пелюшки, витруси килим, піди в крамницю, бо в мене клопоту ще на цілу ніч…
Зенонові стало страшно. Він знайшов сили на перший крок, знову побіг і раптом побачив, що назустріч іде батько, а за ним ще один, але молодший.
— Тату?
— Що, синку? — усміхнувся батько, а за ним і другий, молодший.
— Тату? Ви теж тут?
А молодий батько запитав:
— Звідки ти тут узявся? Хіба ти вже народився? А я ще й твоєї мами не зустрів…
— Товаришу конструкторе, може, вже пора вставати? Скільки можна спати?
Дружина скинула з нього ковдру. Зенон зіщулився.
— Котра година?
— Дев’ята.
— Сьогодні ж субота.
— Вставай. Погуляєш з Оксанкою. Я її вже збираю. Щоб за хвилину був одягнений.
Щоб швидше прокинутись, Зенон вийшов на балкон. З висоти п’ятого поверху побачив, як до їхнього під’їзду підкотила чорна “Волга”, з машини вийшла жінка в чорному костюмі. Розкішне каштанове волосся вільно спадало їй на плечі… “До кого б це?” — зацікавлено подумав. Зайшов до кімнати, почав одягатися. Раптом у передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти.
— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — тихий жіночий голос.
— Так… Ви до нього?
— До нього… Дозволите зайти?
— Заходьте…
Вийшовши в коридор, Зенон побачив жінку в чорному костюмі.
— Я від Орлана… Від Орлана Стаха…
— Хто це — Орлан? — спитала дружина, дивлячись на незнайомку.
— Я ж казав тобі… Орлан — це батьків брат. Мій дядько…
— Він не зможе до вас приїхати… і не зможе взяти з собою, як обіцяв…
— Щось трапилось?
— Так… Але я хочу виконати його обіцянку… Я його дружина…
— Що трапилось?
— Орлан… він у відрядженні… Я вас запрошую до себе… — Жінці було важко говорити, вона хвилювалася. — Машина біля під’їзду…
Валя з неприхованим подивом дивилася на жінку і на Зенона. Запанувала тиша, яку порушив плач малої Оксанки.
— Пробачте, — мовила жінка в чорному. — Мені, мабуть, не треба було приїздити… Пробачте… Але Орлан… Він уже ніколи… Він загинув…
“Ні! — хотів вигукнути Зенон, але стояв непорушно, не в спромозі нічого збагнути. — Загинув? Чому? Як це могло трапитись? Орлан… Він уже ніколи… Ні! Але вона сказала… Дружина? В чорному… Орлан загинув?!”
Жінка повільно вийшла, зачинила за собою двері.
Тиша.
Зенон наче сновида підійшов до телефону,
— Мамо…
— Так, синку… — Тамований біль, навіть розпач був у материному голосі.
— Це правда? Орлан загинув? Мати мовчала.
І Зенон мовчав.
І пригадалася йому та ніч, коли вони всі вийшли з кімнати й зупинились на веранді. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного двигуна. Дорогою до Брест-Литовського шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху. “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім він натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу… Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.
Володимир Щербаков
ШОТЛАНДСЬКА КАЗКА
По нерівній стіні замку розмитою хмарою ковзала тінь від мосту, що опускався. Хольгер бачив, як вона спочатку погасила вечірні відблиски на протилежній стороні рову і, накривши зарослі шипшини, лягла до його ніг.
Замок Данвеган зберігся в своєму первісному вигляді; проломи, що лишилися після давніх нашесть, ретельно замуровані, знову риплять колеса, опускаючи підвісний міст, що веде на внутрішнє дворище. Над входом, як і сотні років тому, палає смолоскип, його полум’я колише вітер.
Гвинтовими сходами Хольгер піднявся у простору залу з голими стінами, прикрашеними лише древніми гербами та головами забитих оленів. Посеред зали, у заглибленні, нерівно дихала відкрита жаровня, випускаючи вгору червонуваті язики, і тьмяні відсвіти, що металися по підлозі, вихоплювали з напівсутіні, здавалося, не мертві плити, а роки та десятиліття, замуровані тут навічно. Довкола шаленіли буревії і війни, лилась вода і кров — замок ревно оберігав у своїх підземеллях та вежах сліди минувшини.
Залишивши гурт туристів, що прибули разом з ним із Швеції, Хольгер на кілька хвилин опинився віч-на-віч із застиглим минулим. Важко уявити тих людей, що мешкали в цих стінах, коридорах, ходили по цих сходах, зітканих із камінних жил, все важко-похмуре і застигле, наче в кадрах німого фільму чи на старовинній незнайомій гравюрі.
У південній вежі Хольгер оглянув зброю британського і скандінавського походження. Меч вікінгів, схожий на важку залізну патерицю, відтворив в уяві цілу епоху, коли дебелі ясноволосі воїни з опуклими очима пройшли на своїх човнах, мовби на морських огирях, півсвіту — від Каспію до Америки, — лишивши і тут, у Шотландії, не тільки пам’ять про себе, але й частку самих себе.