Цієї миті в свідомості промайнула якась невловна думка, що одразу ж переключила його увагу, мозок, і він знову відчув пружність своїх м’язів, почув власну сторожку ходу, ритмічні удари серця.
Сходи йшли круто вгору. Було схоже, що звуки глухли, наче в лабіринті, їх поглинав каскад сходинок. На порозі кімнати він на мить зупинився, наче збирався проникнути в таємницю, залишаючись невидимим. Потім зайшов: кімната була порожня. Тут, на висоті південної вежі, місяць виплив над кронами дерев величезною холодною рибиною, і стіни засвітились, як удень. Від вікна до неба виткалася невагома срібляста стежина.
Хольгер чекав. Та все навколо лишалось незмінним, і час, позбавлений зв’язку з подіями, плив то пришвидшено, то повільно. Хольгер підійшов до столика й обережно доторкнувся до легкого згортку. Вважається, що феї дуже низенькі, одначе покривало було майже нормальних людських розмірів. Принаймні коли Хольгер розправив його і підняв за ріжки, тканина з м’яким шурхотом опустилась до підлоги.
І тут він вловив ледь помітний рух. А ще за мить за покривалом з’явилась жінка. Руки самі заклякли в повітрі. Поволі піднімаючи голову, він відчував, як від скронь аж до долонь швидко котиться тепла хвиля. Прості, наче квіти й трава, обриси її обличчя, лінії шиї, рук робили її схожою, мабуть, на всіх вродливих жінок. Але зразу ж помітив і майже невловиму відміну: чи то в широко поставлених очах, чи в коротко стриженому волоссі, що світилося якимсь особливим світлом, але водночас і відтіняло обличчя, помітив те, що змушувало Хольгера потім ще й ще пригадувати цю зустріч.
Легкий смуток був у її погляді, і всеосяжне розуміння, і тінь колишнього щастя, тінь радощів і турбот. І кожен день життя, можливо, висвітлився в її очах своєю особливою, ні з чим незрівнянною іскрою. Вона була ще зовсім дівчинкою і намагалася приховати легкий смуток чи розчарування — це Хольгер збагнув значно пізніше, коли знову й знову намагався поновити в пам’яті миттєве чарівне видіння.
Збігло, здавалось, лише кілька секунд. Хольгер усе ще тримав покривало за ріжки — увесь затерплий, забувши про свою безглузду позу. Опускаючи напівпрозору тканину, він побачив, як фея швидко нахилилась, легко змахнувши руками, і щезла, розчинилась у місячному світлі.
Хольгер підійшов до столика, сховав струмуючий шовк і, здригнувшись, обернувся, але в кімнаті було порожньо. Тільки місяць у дзеркалі на стіні забився холодною рибиною.
Годинник відстукував четверту годину ночі. Отже, в вамку Хольгер пробув уже мало не три години. Так само, мабуть, і герої шотландських казок — гості фей — не помічали плину часу.
…В готель він повернувся перед світанком і прокинувся так пізно, що можна було зразу йти обідати. Все, що пережив щойно вночі, здавалося невиразним сном. Поки він ліниво одягався, чітко пригадалося невеличке кружальце на ріжку покривала — деталь, що випадала із загальної композиції вигадливого малюнка ельфів. Вловити якусь загальну систему в химерному узорі, що його утворювали цяточки та тонкі рисочки, було важко. А саме кружальце скидалося на мішень для стрільби — концентричні смужки займали всю площину: темне “яблучко”, потім світла пляма, і знову майже чорне кружальце. По краях кружальця були зовсім вузенькі, і він так і не зміг їх полічити.
Хольгер був майже певен, що ці кружальця вже десь бачив, і тепер, умиваючись, болісно розмірковував, коли й де. Врешті виникло таке відчуття, яке буває, коли відповідь уже крутиться в голові, наче знайоме прізвище, котре спливає в пам’яті, якщо підкажуть першу букву. Він навіть перестав водить руками по шиї, а просто нахилив голову так, щоб на неї падав сильний холодний струмінь, і, коли все довкола мовби виповнилось легким свіжим туманом, а шкіру стало приємно поколювати, закрутив кран. Потім поволі простягнув руку до рушника. І цієї миті відповідь з’явилася.
Нещодавно він переглядав книжку з голографії. Смугасте кружальце було решіткою Френеля — голограмою однієї-однісінької цяточки. Досить лише освітити таку решітку — виникає цяточка, маленька цеглинка об’ємного зображення. Ось воно що, покривало фей, розмірковував Хбльгер і раптом виразно пригадав жінку із замку в короткому плащі. Так, вона була зовсім жива, тільки на підлозі не помітив її тіні.
Хольгер накреслив напрямок променів у придуманій схемі. В старому дзеркалі на стіні відбивалося світло місяця, яке падало у вікно прямо на голограму-портрет. Цяточки ельфів — майстерно вишиті лінії, рисочки, крапочки — саме і складали хвилеву копію оригіналу. При освітленні виникало об’ємне зображення. Феї вміли вишивати голограми, як скатертини чи сорочки!
Хольгерові завжди здавалося, що легенди — це не просто вигадка. Рудоволосі кельти — найвинахідливіше плем’я на планеті — розповіли цього разу і справді про своїх справжніх сусідів, фей та ельфів, що в чомусь були схожі на них самих.
Певно ж, ніхто не відповість на запитання: чи доводились ельфи кельтам кревними родичами. Та й узагалі — хто вони такі?
У легендах їх наділено дивною і нерівною вдачею, здатністю бачити і чути так далеко, що це видавалося просто незбагненним. Відчувається, що ті, хто розповів про них, не могли зрозуміти їх до кінця. Неточності та доповнення, що неминуче виникали при цьому, так спотворили цю історію, що після того, як було записано усні розповіді, вийшло мовби викривлене дзеркало, в якому вже важко побачити справжнє обличчя.
Хольгер спробував уявити, як це могло виглядати: тонкі пальці, сріблясті нитки, що, наче струни, майже нечутною мелодією бринять над легким шовком, і йому здалося: авжеж, так воно й було. Розгадав він і значення цятки, хвилеподібне зображення якої було вміщене в куточку голограми. Це справді була всього-на-всього цятка. Крапка після підпису майстра, котрий створив портрет.
Йому спало на думку розшукати книжку про фей. Хай це будуть стародавні легенди. Але з-поміж них, напевне ж, знайдеться і та, що її почув у замку. Хто знає, може, служитель щось пропустив або ж, навпаки, щось додав. В усякому разі, легенда варта того, щоб ознайомитися з нею.
У невеличкій крамниці, де й покупців було лише двоє, — він сам та сивий гостроносий дідусь у пенсне, — серед паперових реліквій знайшлося і розтріпане, двадцятилітньої давності видання казок про фей.
— З цієї серії єдина книжка, — зауважила висока круглолиця дівчина в дуже короткій сукенці, схожій па складені крила янгола. — Але багатьом до вподоби дуже сучасна “Ніч ляльок” та “Повернення Франкенштейна” за мотивами давнього кінофільму, з кольоровими ілюстраціями. То як?
Не дочекавшись відповіді, вона різко повернулась і досить промовисто здвигнула плечима.
Хольгер перегортав книжку, але знайти потрібне виявилось не так просто: назви майже нічого не говорили.
— Легенди! — втрутився дідусь у пенсне. — Ви любите легенди?
— Я розшукую одну історію… Про покривало фей.
— Чудово! — сторінки в руках дідуся з неймовірною швидкістю замиготіли. — Ось! — І він посунув Хольгерові розгорнуту книжку. — “Знамено фей у Данвегані”. Саме те, що ви шукаєте.
Дідок зібрав зі столу газети, які до цього зосереджено вивчав, і дружелюбно сказав на прощання:
— Немає нічого правдивішого за легенди, юначе.
…У першій частині легенди йшлося саме про те, що й розповів служитель замку. Друга частина пояснювала важливу роль, яку відігравало покривало фей у житті клану Мак-Лаудів, що до нього належав Малколм.
Коли, виконуючи наказ Малколма, молоденька няня понесла дитину до зали, в якій відбувалося гуляння, почувся спів фей. У пісні було пророцтво: покривало, що виявилося знаменом фей, врятує клан у годину лихоліття. Однак розгортати його належало лише у важкі часи, і далеко не з дріб’язкового приводу. В іншому випадку на клан впадуть нещастя: помре нащадок, буде втрачено скелясту гряду — володіння замку, і врешті в родині вождя не вистачить навіть чоловіків-веслярів, щоб переплисти затоку Лок-Данвеган.