Ліна зневажливо посміхнулась, кинула на ходу:
— Він — професіонал, йому аварії протипоказані.
Клим дивився їй услід, хоч знав, що це не зовсім пристойно.
— У мене ще одна є, але то інша ягода. Живе в місті. З батьком, бачте, різні погляди… А, давай іще вип’ємо.
Губський, спохмурнівши, з хрускотом закусував яблуком. Клим вирішив, що зараз, мабуть, найзручніше буде попрощатись, йому вже набрид балакучий хазяїн. Він підвівся, але Губський зупинив його жестом і показав очима на сад біля будинку. Там щось майнуло і зникло.
— Собака?
— Коли б то. Весь час хтось шастає по твоїй садибі, не раз ганяв, — звичайно, на правах сусіда. Ну й люди, лежить без нагляду, неодмінно треба приходити. Та й дітвора бешкетує.
— Хай собі, — байдуже мовив Клим. — Там самі голі стіни і різний мотлох.
Губський пустив хмарку диму, підвівся, пройшовся по терасі.
— Panta rhei — все тече, як було сказано. Не завжди в садибі твого батька віяло пусткою. Коли я поселився тут з Клавою, твій батько був зовсім іншою людиною — діловий, завзятий. Будинок, вважай, своїми руками звів, та й нам допомагав. Але, знаєш, одній людині важко жити, самотня людина нестійка в принципі. Для чого живе — невідомо, перекинутися словом нема з ким, приятелі, сам знаєш які, — аби разом чарчину перехилити. Хвороба — проблема, старість — взагалі катастрофа. З вами він хоч листувався?
— Ні. Може, матері колись писав. Хоча навряд.
— Ото, мабуть, тоді в нього й з’явилися заскоки. А останнім часом — манія переслідування. Так, так, усе когось боявся. Усіх підозрював, різний мотлох ховав-переховував… Та що там казати, — з’їхав чоловік з розуму геть. Не тільки я, вся вулиця бачила…
Губський кілька разів глибоко затягнувся, загасив недокурок у попільничці. Мовчки налив Климові вина, кивком голови запропонував випити.
— Отак і загинув — від власної підозріливості. Клим весь час слухав, не перебивав Губського.
— Мені розповідали, нещасний випадок.
— Так воно й було. Сигналізація від злодіїв — це ж сміх один! Ну що в нього красти? А поночі, мабуть, тинявся і ненароком замкнув дроти. День минув, поки знайшли його… Ну, годі, як казали древні романці, de mortuis aut bene, aut nihil. Про мертвих або добре, або нічого.
М’яку надвечірню тишу розітнуло спочатку глухе, а потім дедалі гучніше тріскотіння. На вимощений майданчик перед терасою влетів червоний спортивний мотоцикл.
Широкоплечий, міцно збитий хлопець різко загальмував, вимкнув двигун, легко скочив на землю і відкотив мотоцикл у тінь розлогої черешні. За хвилину він уже був на терасі, мовчки потиснув обом чоловікам руки, почепив шолом на спинку крісла, сів без запрошення, кинувши похмурий погляд на господаря.
— Як справи, Томику?
— Усе в ажурі, — Мотоцикліст глянув на Ярчука, провівши пальцями по смолянистих, акуратно підстрижених вусиках.
— Зробив, що я просив?
— Угу.
З усього було видно, що Томик у цьому домі своя людина.
— Їсти хочеш?
— В горлі пересохло. — Він ковтнув води просто із запітнілого графина. — Де Ліна?
— У себе. Та, власне, ось вона, власною персоною.
Ліна невдоволено скривила напомаджені губи, кивнула Томику, мовляв, ходімо. Хлопець неохоче підвівся, пішов перевальцем за дівчиною. Біля мотоцикла вони перекинулися кількома словами, як видалося Климові, не дуже приємними для обох.
Губський перевів погляд з них на Клима і несподівано запитав:
— Ну, сусіде, які у вас плани, так би мовити, на майбутнє?
Запитав начебто невимушено, напівжартома, проте Клим відчув фальш в інтонації його голосу. Він помітив, що Томик і Ліна, почувши запитання, враз замовкли, повернувши голови до нього. Ти бач, який посилений інтерес до його персони!
— Не знаю, що й сказати. До господарства у мене душа не лежить, не люблю в землі порпатись…
— Ну, ти не оригінальний; хто з сучасної молоді тягнеться до землі? А все ж таки, що робитимеш з майном, будинком?
— Продам, якщо хтось купить. — Клим побачив — Томик і Ліна перезирнулись і начебто заспокоїлись. А може, це йому просто здалося.
— Не поспішай, — поблажливо порадив Губський, — поживи, відпочинь, потім вирішиш. Хіба тут гірше, ніж у Сибіру?
— Чому гірше? Просто там усі свої. Та й до університету незабаром, я ж вечірник.
— Вечірник? Це дуже важко. Та якщо тобі кортить одержати диплом, переводься до нас, он поряд — мільйонне місто, вузи на вибір, вистачає.
— Подивлюсь, подумаю, — відповів Клим і знову помітив у погляді господаря незрозумілу настороженість.
Мотоцикл несподівано заревів, зачмихав, зірвався з місця, сипонувши гравієм з-під коліс, і Томика й Ліну наче вітром здуло. За кілька хвилин глухе тріскотіння чулося вже за дачним містечком.
— Небіж мій… троюрідний, — закурюючи, мовив Губський. — Кросмен. Літає як божевільний. Але надійний. Дочку йому довіряю. Значить, так, сусіде. — Господар нарешті підвівся. — Якщо будуть якісь труднощі, ускладнення, — одразу до мене. Я за тебе тепер ніби відповідаю. Надумаєш жити — живи, буду радий такому сусідові. Надумаєш спродуватись — знайдемо покупця, подбаємо, щоб тебе не облапошили, сам знаєш — порядних людей не так часто стрінеш…
— Ну що ви, я кращої думки про людей. А за допомогу дякую, без вас мені справді буде важко з усім розкрутитись.
— Я бачу, ти хлопець самостійний, це добре. Та, певно, в тебе там якась сибірячка є… — Теревенячи, Губський провів Клима до воріт, розпрощався дуже люб’язно.
“Що ж йому все-таки від мене треба? — думав Ярчук, ідучи до своєї ветхої хатини. — Такі даремно в гості не кличуть… Де працює — навіть не заїкнувся… Цей Томик… Ліна…”
У саду під яблунею чорніла купка щойно викопаної землі. Хтось шукав щось, поки Клима не було. Що?
6
Пташко виявився сухорлявим, енергійним, трохи схожим на дятла у своїх окулярах. Років шістдесят на перший погляд. З неприхованим задоволенням демонстрував Климові досягнення своїх вихованців. Майстерня гуртка містилась у напівпідвалі, відблиск денного освітлення падав на ребристі кістяки кораблів.
— “Sovereign of the seos”, що означає “Володар морів”. Тридцятигарматний галеон, шістнадцяте століття.
— Красень, — захоплено мовив Клим, розглядаючи майже закінчену модель. — Навіть ядра є біля гармат.
— Підбираємо дріб різного діаметра. А ось — “Титанік”. — Пташко підвів Клима до чергової моделі, над якою зосереджено схилився русявий хлопчина. — Перевір шаблоном форштевень… Діти, вимкніть фрезу! Навіщо даремно ганяти мотор?
Надокучливе одноманітне гудіння змовкло. З усього було видно, що підлітки обожнювали свого вчителя. Клим здивувався, що влітку гурток відвідує стільки хлоп’ят.
— Аякже! Треба змалку прилучати до технічної культури. І не через споживання, а через пізнання, особливо в цьому віці. А коли б не було цього захоплення — тинялися б десь на вулиці, шукали б сумнівних пригод, розваг. Ну, ось ви все у нас оглянули, можна й побесідувати. Ходім до мене.
Вони пройшли вузьким проходом між верстатами. Біля одного з них Клим побачив знайоме обличчя.
— Привіт, Костянтине! Як вічний двигун?
— Водневий, — строго поправив той Клима. — Скоро запрацює…
Пташко прочинив металеві пофарбовані двері, пропустив поперед себе Ярчука, кивнув на табурет під стелажами з інструментом і матеріалами, сам сів на дерев’яний ящик. Почав прямо:
— Що мені не подобається в цій історії, так це обставини смерті. Знаєте, ми, технарі, ніколи не робимо такі речі абияк, стук-грюк… А Никандр був майстер, технар у кращому розумінні цього слова. Ставився до техніки як до мистецтва. Надзвичайно серйозно, вимогливо.
Пташко розповідав і поглядав на хлопчаків крізь прочинені двері.
— А тут якась химерна проводка, сигналізація незаблокована, голі дроти без ізоляції. Варварство, та й годі. Це зовсім не схоже на Даниловича. Можете ви зараз накреслити схему цієї сигналізації?