Томик дожував шинку, сунув плескату флягу із коньяком у кишеню. Підійшов до жінки, зімкнув пальці в неї на шиї.
— Питаю останній раз…
І раптом Клавка розліпила припухлі губи і вимовила мляво, наче під гіпнозом:
— У садах він. Хотів уранці злиняти.
Пальці Томика розімкнулись. Вона автоматично поправила волосся, підвелась і побрела у ванну, притримуючись за стінку руками. Біля дверей зупинилась і, не дивлячись на Томика, сказала:
— Тільки не встигнеш. Це міліція дзвонила, я нутром відчуваю…
— Чого ж ти, лярво, мовчала? — Він замахнувся, але вже клацнув засув на дверях ванної.
— Продали, втопили в параші…
Томик схопив телефон зі столика й шваркнув ним об підлогу. Вискочив на площадку, лишивши двері в квартиру розчиненими навстіж, і кинувся до ліфта…
Він мчав по дузі, і радіус кола дедалі зменшувався…
19
Панков збирав рюкзак. Спочатку поклав білизну й одяг, потім сунув консерви, інші припаси, між ними притулив круглу бляшану банку. Намет, інструменти були вже в човні.
Аеропорт, шосе, певно, перекрили, а ось цю поганеньку річечку шмонити не додумаються. А річка впадає в море, а там…
Він глянув на годинник — близько четвертої, тепер ждати нема чого. Згоріли хлоп’ята, шкода, звичайно, пуцьверінків… Никандрове щеня обвело круг пальця, такий уже, видно, весь його рід.
Ну, добре, резерв у нього є, і йде не порожнім, а інших жаліти ніколи, якщо самому вишка світить. Не підставиш, не врятуєшся.
Панков підняв жалюзі, визирнув у вікно. Надійний притулок ці сади. Він узяв ділянку років сім тому, через одну людину. І тоді ще зрозумів, яке це зручне місце: дорога поряд, річка, і, головне, ніхто ним не цікавиться, кому потрібен кульгавий інвалід… З цим протезом теж непогано придумав, клювали олухи, всі клювали, навіть свої. Так, місце — фарт. Він навіть хотів сюди телефон провести, та Ярчук не згодився, засічуть, мовляв. А може, тоді ще замислив?
За неосяжною хвилястою чередою темних садів затремтів тьмяний вогник. Хтось їхав по дамбі, дуже гнав машину. Тривога холодком побігла по хребту. Панков переклав вальтер у нагрудну кишеню штормівки. Дістав з-під лави протез — треба втопити в річці, по дорозі, тепер його інвалідство — зайва прикмета.
Машина була одна — поодинці вони не їздять, та ще так явно. Боятись поки що нема чого.
“Москвич” різко загальмував перед будиночком. Дверцята відчинились.
— Том… як ти мене розшукав?
Видала фарбована шалава! Панков не підвівся з табуретки, не відірвався від рюкзака, він наче й не помітив лихого Томикового погляду, монтировки в його руці.
— Пакуєшся?
Томик хрипко дихав. Замість відповіді Панков сам спитав:
— Коробку взяв?
Томик презирливо гмикнув, сперся на одвірок. Пан був у його руках: так і кортіло молоснути монтировкою по черепу…
— Узяв, питаю? Ти що, хильнув?
Панков затягнув шнур на рюкзаку й поставив його на стіл. Глянув пильно на Томика.
— Є трохи, — Томик скривився, — хоч і не від радості.
— Сам бачу — справи швах… Фраєрнулися ми з ним. Ти хоч лягавих не навів?
— Навів… Тільки не я!
Томик різко замахнувся, але вальтер уже дивився на нього.
— Тихо, дурню! Сідай, де стоїш! Сідай, кажу!
— Ти мене вже ставив під дуру за свого мертвяка! — Томик шарпонув на собі сорочку. — Хто Даниловича поклав, не ти? Мною прикрився, старий козел!
— Мовчи, бовдуре! — Панков не відводив пістолет. — Кинь залізяку! Купили тебе як лопуха, та зараз пізно про це. Змиватися треба.
— Змиватись? Менти всюди нишпорять, тільки тут тихо, — всіх засвітив і змивається… Я тебе з нар дістану!
— Шмаркач! Не тобі мене лякати. Якщо хто нас і продав, то це хлюст приїжджий! Жаль, вчасно не підкололи, в руках був…
— Ти ж з ним ділився при мені!
— Ага! Так поділився, що все залишив… Добре, ніколи тут з тобою. Чия машина в тебе?
— Родича… Губського.
Томик знесилено опустився на стілець.
— Так. — Панков висунув верхню шухляду буфета, пошукав щось. — Удвох нам линяти не з руки, згоден? Візьмеш мою інвалідку, про цю машину, мабуть, уже всі пости сповістили. Як ти тільки прорвався?
— Твою інвалідку? Може, краще зразу “ворона”? Думаєш, її досі не засікли?
Панков витяг з шухляди пакунок, пачка десяток важко впала на коліна Томика. Він тупо дивився на гроші. Взяв, машинально зважив на долоні.
— Тут на всіх. Побачиш хлопців — поділишся, сам знаєш, кому скільки. А я тобі дам знати з нового місця… як тільки коріння пущу. Тут нам гра навіки зламана. — Панков озирнувся, поляскав себе по кишенях — здається, все… — Ходімо, віднесеш рюкзак на катер. Я прихоплю те, що лишилось.
Він підняв з підлоги протез. Томик узяв рюкзак — наче знову став залізним охоронцем, правою рукою всевладного Пана.
Вони спускались по саду вниз, до річки. Туман вкривав дерева і будинки, роблячи передсвітанкову імлу ще густішою. Дошки причалу загойдались під ногами; з темряви виринув борт білого “катера” — великого моторного човна. Панков кинув протез на днище і заходився відмикати замок на ланцюгу. Тим часом Томик заштовхував рюкзак у бортовий рундучок.
— Заліза ти в нього напхав, чи що?
Його спина маячила перед самими очима Панкова. Озирнувшись на сусідні причали, біля яких угадувалися темні контури човнів, Панков висмикнув пістолет з кишені, і тої ж миті нищівний удар в щелепу звалив його на дошки причалу.
— Ось коли ти відкрився!
Панков мовчки боровся, відчуваючи, що непритомніє під безжальними ударами Томика. З сусідніх містків раптом шмагонув сніп жовтого світла і прогримів голос, підсилений радіорупором:
— Припинити! Краєв, Ґонтар, встати!
Томик завмер від несподіванки.
— Встати! Обидва — на берег, без фокусів!
Над тихою водою заревів потужний двигун, і видовжений силует моторного човна відірвався від дальнього причалу. З берега вдарив ще один прожектор. Почулися удари весел об воду. Тоді Краєв невловимим рухом висмикнув руку з обіймів Томика і двічі вистрелив йому в груди.
— Кидай зброю! — Хисткі містки затряслися від тупоту.
Краєв, борсаючись під Томиковим тілом, що навалилось на нього, сунув у розкриту п’ятірню, яка щойно смертельно стискала його, ручку пістолета.
— Він сам, сам! Я захищався! — прохрипів він у нестерпно яскраве світло ліхтарика, що завис над ним.
— Прибрав свідка, покидьок… Встати!
Краєв, незграбно підводячись, зіпхнув із себе вбитого — Томикова голова глухо вдарилась об дошки причалу.
20
— Ну що, почати з передісторії? Тоді слухай. Років двадцять тому ліквідували одну злочинну групу, яка промишляла по золоту — далеко звідси, скажімо, в твоїх місцях. І один утік, — фігура не головна там, але помітна. Втік і більше не з’являвся… — Тоня, як лектор, походжала по своїй кімнаті. Клим сидів у качалці. — Правда, втік не просто — повісив свої звинувачення на твого батька, якого перед цим скомпрометував перед законом. Ярчука арештовують, звинувачення досить важке, дружина відмовляється від нього — принципова жінка, є такі. Через якийсь час амністія, Ярчука випускають, але сім’я його не приймає, амністія — не виправдальний вирок. У місті Ярчук заплямований, на роботу його не беруть, хоч механік він золотий… — Тоня навстіж розчинила вікно в сад — повіяло свіжим повітрям. — Він від’їздить у ці краї, бо ж родом звідси. Осідає тут, намагається почати нове життя, вдруге одружується. І раптом з’являється той, що вислизнув. Йому потрібні люди. А спеціалізується він на пісочку, злитках, на “жовтяку”. Для злочинця спеціалізація — велика річ, це певні зв’язки, своє коло посередників — виконавців, вояжерів, реалізуючих. Технічний бік справи в його промислі дуже важливий.
Він тримає механіка буквально мертвою хваткою — розбиває його шлюб, шантажує, тим більше, що перша сім’я Ярчука перебуває нібито в його руках. А зв’язки в нього зі старими місцями збереглися, отож загроза реальна. Я гадаю, що твій батько завжди любив тільки твою матір — свою першу дружину, цю Марину можна не брати до уваги…