“Це вже занадто… — розсердився Головчак і, аби спекатися цього кошмару, мацнув рукою довкола себе. Під руки втрапила якась баночка, і Головчак пожбурив її в напрямку картини. Певне, влучив, бо лунко відізвалося дерево.
Головчака розбудила Валентина. Стояла перед ним навколішках і торсала за плече. А він насилу очі продер, підводячи важку голову — все-таки вчадів од фарби.
— Горимо, чи що? — байдуже спитав Головчак.
— Ти глянь, що тут за ніч поробилось, — злякано дивилася на нього дружина.
Головчак чомусь зразу кинув погляд на картину. На стіні тільки мотузочок теліпався. Сама ж картина, власне, її рештки, валялася на підлозі під стіною.
— Струхлявіла і впала, то й розбилася. Диво знайшла…
— Ні, ти подивися, що в квартирі робиться!
А на що там було дивитися? Ну, цвіль зелена, аж чорна місцями, повиступала в усіх кутках, ну, стеля засиджена мухами, ну, фарба на дереві скрізь облупилася?..
— А ти іншого чекала? — буркнув Головчак. — Що тобі хороми царські подадуть?
— Таж учора тут чисто було!..
— Учора. В радості очі великі. На що ти сподівалася? Тут ще роботи й роботи…
Він ще трохи потинявся з кутка в куток.
— Розбудила, то не стій стовпом, — сказав згодом. — Отут записано, що треба ще купити, бери гроші і марш у магазин.
Валентина мовчки вийшла з квартири. Біля під’їзду на лавочці сиділо кілька літніх жінок. Серед них і Ганна Василівна.
— Доброго ранку, — привіталася Валентина.
— Доброго ранку, — відповіли жінки, а Ганна Василівна спитала:
— Ви не чули, як посеред ночі щось гримнуло?
— Ні, не чули.
Згодом, у трамваї, Валентина підслухала, як молодий хлопець казав своєму товаришеві:
— Сплю собі, а воно як гупне серед ночі. Думав, землетрус. Мало в трусах на вулицю не вискочив.
І ще багато людей чули гуркіт серед ночі. Але жоден прилад на сейсмічних станціях землетрусу не зареєстрував. А кожен, хто почув гуркіт, подумав на сусідів: мабуть, щось у них упало.
Невдовзі забули про цю історію і Головчаки.
Марк Дерезен
КАЗКИ
Ось уже двадцять земних діб кружляв зореліт навколо голубої планети. Далеке і рідне для зоряних пілотів сонце — Еліолу — вже давно не реєстрували навіть найчутливіші прилади корабля. Інші прилади збирали дані про голубу планету, і навіть пластикові доріжки в напівкруглих та еліпсоїдних коридорах були завалені мотками магнітних записів із розшифрованою і нерозшифрованою інформацією. Нарешті в кают-компанії корабля зібралися всі члени експедиції.
Командир сказав:
— Інформації маємо достатньо, але розшифровується вона важко, повільно. Ми лише частково вивчили одну з численних мов аборигенів, причому поки що не змогли проникнути в суть основних понять. Які будуть пропозиції?
Члени екіпажу мовчали. Командир з надією подивився на Астронавігатора:
— Що скажеш ти?
— Ми про планету знаємо надто мало, щоб уявити життя її мешканців, — сказав Астронавігатор. — Потрібне безпосереднє вивчення. Але його важко буде вести, якщо з’явимося в своєму природному вигляді. Я пропоную послати робота, який зовні не відрізнятиметься від мешканців планети. Він збере дані, яких не вистачає для розшифровки інформації.
— Ну що ж, — мовив Командир. — Думаю, що пропозиція заслуговує на увагу. Проголосуємо?
На табло засвітились лампочки червоного кольору: більшість відгукнулися схвально.
Невдовзі розсунулись вихідні двері шлюзової камери зорельота, і робот у маленькій космічній шлюпці полетів до Землі. Він приземлився в міському лісопарку. Замаскувавши свій літальний апарат, рушив туди, де рідшали дерева і виднілись асфальтові доріжки.
Незабаром робот-розвідник опинився у великому місті, так не схожому на маленькі тихі міста, освітлені променями Еліоли. Він ішов по просторих вулицях, переходив площі, на яких бабусі годували голубів. Повз нього мчали автобуси, вантажні та легкові автомобілі, але не машини, а люди найбільше цікавили його. Люди були різні — веселі й сумні, швидкі й повільні. Робот підійшов до яскраво розмальованого кіоска з табличкою “Газована вода”. Біля кіоска стояло багато людей. Робот подумав: “Мабуть, даремно їх так багато не стояло б. Отже, цей продукт їм дуже потрібний”. Він теж став у чергу й одержав склянку з рідиною, вкритою бульбашками. Випивши її, робот-розвідник зробив аналіз рідини. Одночасно ввімкнув органи рентгенозору і дослідив людину, яка стояла поруч. Через частки секунди він уже знав, що не помилився в своїх припущеннях: вода справді необхідна цій істоті, організм якої майже повністю складається з неї.
Потім робот рушив далі. Вийшов до торгового центру. На одній з крамниць побачив вивіску “Книжки”. З дверей крамниці на вулицю тяглася черга ще довша, ніж до кіоска з газованою водою. “Виходить, тут дають ще потрібніший предмет”, — подумав робот і став у чергу. Підійшовши до прилавка, він узяв книжку, яку брало більшість людей. На її обкладинці було написано “Казки”. Увімкнувши органи рентгенозору й аналізу і одержавши дані, робот розгубився. Йому нічого не лишалось, як просити поради в команди зорельота. Звідти йому звеліли негайно доставити предмет, який мав назву “Казки”.
— Так ось в якому вигляді вони здавна мріяли побачити пришельця! — сказав Командир, потрясаючи в повітрі прочитаною книжкою. — Ну що ж, славні молодці, як мовиться в цій книзі, будемо готуватися до зустрічі. Прошу розбирати ролі. У восьмий блок відтворювача закладіть зазначену програму, перевтільтесь і одержите необхідний реквізит.
— Чого задумався, чому зажурився, Іване-царевичу? — спитав Астронавігатора Бортфізик.
— А як же мені, братику, не журитись? Адже нема у мене коня золотогривого, — відповів Астронавігатор, увійшовши в роль.
— Не журися, буде і в нас килим-самоліт реактивний, — усміхнувся Бортфізик і трохи зіп’явся на щупальцях, щоб дотягнутися до потрібної клавіші на пульті.
Від зорельота відокремився рейсовий корабель незвичайної форми. З усіх боків звисали декоративні торочки, які ховали гравітаційні двигуни. Килим-самоліт приземлився на широкій тінистій алеї парку. Біля нього виріс натовп.
Командир — він з’явився у вигляді чарівника з широкою білою бородою — сказав:
— Здоровенькі були, люди добрі! Б’ємо вам чолом! Ми — космопілоти з далекої планети. Наші вчені перед прльотом нас напучували: “Щасливої дороги вам по всесвіту до славної планети Земля…”
Бабуся, яка підійшла із своїм онуком послухати, напівжартома-напівсерйозно сказала хлопчикові, показуючи на командирову бороду:
— Якщо вчасно не будеш митися і стригтися, то й у тебе виросте така борода.
Тим часом Командир утворив у повітрі зоряний глобус і показав на ньому пульсуючу яскраву зірочку:
— Оце наша зірка Еліола.
Дівчинка з іншою бабусею, на всякий випадок тримаючись за бабусину руку, виступила вперед і спитала:
— Ви артист цирку? Фокусник? Командир ласкаво всміхнувся і відповів:
— Ні… Швидше я добрий чарівник з далекої планети.
— У житті чарівників не буває, — розсудливо і серйозно сказала дівчинка. — Дітей дурити не можна.
Бабуся погладила її по голівці і вибачливо подивилася на Командира.
— Ви граєте чарівника у виставі для дітей “Казка оживає”? Адже з вами і фея, і Іван-царевич. Але ніяк не можу пригадати, з якого ви театру?
— Ми не артисти, а космопілоти, — відповів Командир і сердито смикнув себе за бороду.
— Тепер я впізнала вас! — радісно закричала якась дівчинка. — Ви виступаєте на естраді.
— Та ні ж бо, це театр “Малюк”, — заперечили їй.
— Центральний цирк, — впевнено сказав чоловік у спецівці.
— Дядю, дядю, — потягнувся до Командира якийсь малюк, — покажи фокус-мокус!
Командир важко зітхнув і віддав малюкові блискучі камінці із своєї рідної планети.
Поступово натовп почав розходитись, і зоряні пілоти лишилися самі. Командир скрушно знизав плечима:
— Мабуть, люди перестали вірити в свої ж мрії…