Командор зволікав з рішенням до останньої миті. Навіть коли прилади показали, що потік плазми перетнув орбіту Венери, лишався шанс, що він може не захопити Землю. Та коли потік перебував від неї на відстані менше чотирьох годин і був зареєстрований мережею радіолокаційних станцій на Місяці, Командор знав, що надії нема ніякої. На найближчі п’ять-шість років сонячне плавання відміняється, поки Сонце знову не стане спокійним.
Глибоке зітхання розчарованості пролетіло по всій Сонячній системі. “Діана” і “Лебедев” перебували на півдорозі між Місяцем та Землею, вони йшли поряд, і тепер ніхто не дізнається, який з човнів кращий. Ентузіасти роками сперечатимуться про наслідки, а історія просто відзначить: гонки припинено тільки з сонячним вибухом.
Одержавши наказ, Джон Мертон відчув гіркоту, якої не зазнавав з дитинства. Крізь роки сплив чіткий і ясний спогад про день народження, коли йому сповнилося десять років. Тоді йому пообіцяли точну зменшену модель знаменитого космічного корабля “Вранішня зоря”, і багато тижнів він провів, мріючи про те, як він буде її збирати і куди почепить у себе в спальні. Потім, у найостанніший момент, батько сказав: “Пробач, Джоне, — надто дорого. Може, наступного року…”
Минуло піввіку життя, яке склалося досить щасливо, і він знову перетворився на того бідолашного хлопчика.
На мить майнула думка: що як не скоритися наказу Командора? Припустимо, він полетить далі, не звертаючи уваги на попередження? Навіть якщо перегони припинено, він може долетіти до Місяця, і його політ на багато поколінь буде занесено до книги рекордів. Але вчинити так було безглуздо, навіть більше ніж безглуздо. Це — самогубство, до того ж вельми неприємної властивості. Він бачив людей, які вмирали від опромінювання тоді, коли далеко в космосі виявлялися дефекти в протимагнітній обшивці їхніх кораблів. Ні, на світі немає нічого, що варте такої ціни…
Не менше співчував він і Дмитрові Маркову. Обидва вони заслуговували на перемогу, а тепер вона не дістанеться нікому. Жодна людина не сміє сперечатися з розлюченим Сонцем, хоча його проміння доставить її хоч на край всесвіту.
Корабель Командора, який перебував всього за 80 кілометрів від нього, підходив до борту “Лебедєва”, щоб зняти капітана. Он пропливло срібне вітрило, коли Дмитро — Мертон розумів і поділяв його почуття — перерізав снасті. Малесеньку капсулу заберуть назад, на Землю, можливо, навіть використають знову, але вітрило піднімалось на одне плавання.
Тепер він міг би натиснути кнопку катапульти, заощадивши своїм рятівникам кілька хвилин. Проте він не зробить цього, йому хотілося до кінця лишитися на борту яхти, маленької яхти, яка так довго була мрією, часткою його життя. Величезне вітрило тепер так повернулось до Сонця, що його тиск досяг максимальної межі. Воно давно вже вивело його за межі земного тяжіння, а “Діана” й далі набирала швидкість.
Потім невідомо звідки з’явилася непідвладна сумнівам і ваганням свідомість того, що треба робити. Востаннє він сів перед комп’ютером, який півшляху вів його до Місяця.
Закінчивши, він спакував судновий журнал і кілька особистих речей, що були з ним. Незграбно — позначався брак практики, та й робити самому це було незручно — натягнув рятувальний костюм.
Мертон саме був зайнятий герметизацією шолома, коли його покликав по радіо голос Командора:
— Капітане, ми підійдемо на п’ять хвилин. Обріжте, будь ласка, вітрило, щоб нам у ньому не заплутчтись.
На мить Джон Мертон, перший і останній капітан сонячної яхти “Діана”, завагався. Востаннє оглянув він свою мініатюрну кабіну з блискучими приладами і акуратним щитком керування, де ручки настроювання були поставлені в кінцеве положення. Потім промовив у мікрофон:
— Я покидаю човен. Затримайтесь, щоб забрати мене. “Діана” сама подбає про себе.
Командор не відповів, і Мертон був вдячний йому за це. Очевидно, професор ван Среттен знав, що відбувається, — певне, розумів, що цієї останньої миті йому хочеться побути самому.
Мертон не став спускати повітря з першого відсіку, і струмінь газу м’яко виштовхнув його в космічний простір. Повтовх, який він тим самим надав їй, був його останнім подарунком “Діані”. Яхта повільно віддалялась, її вітрило виблискувало в сонячному промінні, яке служитиме їй багато століть. Через два дні вона промчить повз Місяць, але, як і Земля, Місяць ніколи не зможе заволодіти нею. Звільнившись від його ваги, що гальмувала її хід, “Діана” з кожним днем своєї подорожі нарощуватиме швидкість, долаючи по 3200 кілометрів за годину. Через місяць вона рухатиметься швидше від будь-якого корабля, створеного руками людини.
З відстанню енергія сонячного проміння слабшає, отож і її прискорення почне падати. Але, навіть досягнувши орбіти Марса, яхта долатиме щодня 1600 кілометрів за годину. Найближчим часом вона мчатиме так стрімко, що її не втримає навіть саме Сонце. Спрямована в безконечність, вона полетить швидше від будь-якої занесеної із зірок комети.
Мертон помітив за кілька кілометрів спалахи ракет. Космічний корабель наближався, рухаючись із прискоренням, у тисячі разів більшим, ніж те, яке будь-коли вдасться досягти “Діані”. Але мотори можуть діяти лише кілька хвилин: на більше не вистачало пального, зате “Діана”, яку несе вічне полум’я Сонця, весь час нарощуватиме швидкість.
— Прощай, малятко, — промовив Джон Мертон. — Цікаво, коли людське око знову побачить тебе? Через скільки тисяч років?
Коли тупоноса торпеда космічного корабля обережно наблизилась до нього, він нарешті відчув себе спокійно, йому вже ніколи не виграти місячних перегонів, але його яхта перша із створених людиною кораблів вирушить у тривалу мандрівку до зірок.
Переклад з англійської.
Герберт Ціргібель
ЕКСПЕРИМЕНТИ ПРОФЕСОРА ПУЛЕКСА
1
Він гнав, нещадно експлуатуючи мотор. Машина, колеса якої були ще обліплені дорожньою грязюкою Європи, стугоніла й деренчала так, що наближення її у хмарі куряви нестерпно спекотного липневого дня відчувалося ще здаля.
Бруно Плат, недавній єфрейтор, купив цього допотопного “форда” на чорному ринку за безцінь. У ті дні, коли ще скрізь диміли руїни, придбати автомобіль було подією досить незвичайною. Хто пережив війну і хотів протриматися перші голодні повоєнні місяці, думав про важливіші речі: про хліб, смалець чи тютюн — єдину тверду валюту. Через нестачу калорій, що їх видавали на картки, старе й мале втягувалось у нескінченний речовий обмін на чорному ринку. То були часи відчаю і надії, часи розпродажу й зиску, кінця і нового початку.
У рідному Гамбурзі Бруно не затримався, його батьки були евакуйовані в сільську місцевість, а перукарня, де хлопець склав екзамен на молодшого перукаря, перетворилась на купу руїн. Миршавенький перукар недовго сушив собі голову. Війна як стихійне лихо звалилась на нього п’ять років тому; нині він вважав, що підготувався до мирного життя куди краще.
Тепер Бруно двадцять сім років. Він узяв од життя ще зовсім мало. Бідний батьківський дім, мізерна шкільна освіта, якої вистачило на професію перукаря, марні мрії про краще майбутнє. Невдовзі йому довелося змінити халат перукаря на форму, а ножиці — на гвинтівку. Роки тупої покори, яким, здавалося, не буде кінця, пробудили в ньому інстинкт до виживання.