Він вижив і цієї нульової години відчував свій великий шанс. До того, про що він колись не зважувався б і подумати, тепер лишилось простягнути руку. За кілька тижнів у центрі Гамбурга відчинить свої двері великий перукарський салон. Зі скла й мармуру, з дзеркалами, кілька гарненьких перукарок, два-три підмайстри, а над входом — напис великими хромованими літерами, які привертають увагу всякого перехожого: “Дамський і чоловічий перукар Бруно Плат”.
Усім цим він має завдячувати одному випадкові. Кілька тижнів тому, коли війні вже надходив кінець, Бруно тікав з рештками своєї частини від американських військ. Виснажені солдати важко брели через мальовничий Шварцвальд. У якомусь селі, за Шенау, вони зупинились перепочити. Бруно зарився в стіжок сіна і заснув. Прокинувся він уночі й жахнувся від незвичної тиші. Кругом ні душі. Солдати й нечисленні жителі покинули село. То тут, то там на землі валялися каски, карабіни, і Бруно зрозумів: сюди зненацька заскочили американці.
Він кинувся шукати чужих вояків, гукав, кричав, хотів здатися їм у полон, проте, крім пса й волів у хліві, нікого не зустрів. В одному дворі Бруно побачив дві вантажні, вкриті брезентом, машини. Сподіваючись знайти якусь поживу, він одхилив брезентову запону й виліз на одну з них. Присвітив кишеньковим ліхтариком, і враз на обличчі Бруно застиг вираз подиву й захоплення: кузов машини був по краї завантажений продуктами. Бруно розірвав одну-дві картонки. Таких делікатесів він давно не бачив. У бляшаних каністрах усякі прянощі — перець, кориця, гвоздика, ваніль і паприка — дюжина мішків з зернами кави й какао, кілька ящиків шоколаду, сардин у маслі і тунця. А ще пачки тютюну, сигар і сигарет; на двох чималих ящиках напис: “Обережно! Не кидати!” У них по кілька десятків пляшок коньяку. Бруно не забув і про другу машину — в ній він знайшов безліч новісіньких черевиків, тюки сукна, радіоприймачі, запальнички, сорочки, штани, шкарпетки… Мабуть, усе це призначалось для старших офіцерів.
Бруно не відразу зметикував, що оте казкове багатство може стати його власністю. Протинявшись сам-один по селу ще якусь годину, він нарешті дійшов думки, що війні от-от буде кінець, лишились лічені дні. Саме тоді в нього й визріла думка заховати багатющий скарб. Але просто взяти й поїхати машиною здалося йому ділом надто ризикованим. У повітці стояв високий драбиняк, у хліві — воли. Поки він запріг їх, добре нагрів чуба, бо не знав, як поводитися з цією скотиною. Бруно квапився, побоюючись, що ось-ось можуть повернутися водії машин чи солдати з його частини. Тієї ночі він уперше в своєму житті працював од душі. Вивершивши драбиняк продуктами й крамом, Бруно у ту хвилину ще не прикидав собі, який матиме з них зиск через кілька днів.
Коли все було готове до від’їзду, він скинув із себе форму, одягнувся в старе селянське вбрання, яке знайшов у хаті, і, напхавши ще свій рюкзак сигаретами, квапливо погнав волів. А що місцевість була йому незнайома, то Бруно поїхав лісом першою-ліпшою дорогою і перед світанком дістався до Гінтергайсберга, села усього з кількох хат і господарських будівель. Війна не лишила тут помітних слідів. Зрідка над селом пролітали літаки, минулої ночі було чути тривалу стрілянину. Тільки відсутність синів і батьків нагадувала гінтергайсбержцям про те, які часи вони переживають. Усе господарство в селі трималось на жіночих плечах.
Того ранку Бруно щастило. Прості чесні люди зраділи його подарункам, як і ще одним робочим рукам. Вони пообіцяли йому надійно сховати воза з вантажем. І Бруно напевно лишився б тут, хоч би для того, щоб почуватися в безпеці. Пополудні по радіо сповістили про капітуляцію, і він, ясна річ, заквапився. Треба було за всяку ціну роздобути машину і спровадити здобич у надійне місце.
Ось чому Бруно мав усі підстави як слід підготуватися до повернення в Гінтергайсберг. Міняючи речі на чорному ринку в Гамбурзі, він по-справжньому осягнув ціну дефіциту. Тепер він почувався цілком самостійною людиною.
Але що буде, коли селяни йому просто скажуть: схованку виявили і товари конфіскували? Чи скоріше наближався він до мети, тим дужче мучила його ця думка. Обливаючись потом, він не давав спочинку ні собі, ні пошарпаній машині. Дорогою раз у раз попадалися біженці, які поверталися до своїх домівок. Декотрі “голосували”, сподіваючись під’їхати на машині, але Бруно мов одержимий пролітав мимо. Невдовзі в його житті мала статися разюча переміна.
Під вечір він щасливо доїхав до відрогів Шварцвальду. Нестерпна задуха віщувала, однак, негоду. На південному заході небо потемніло, враз повіяв вітер, насипав піску в машину. Хоч іще стояла пекельна спека, Бруно підняв шибку. Підйомник праворуч був зіпсований, і шибка навіть при легенькому струсі машини опускалася. Та цій неполадці Бруно не надав ніякого значення. Вперед, тільки вперед! Сімдесят, від сили вісімдесят кілометрів ще лишилось до Гінтергайсберга. Уже вкотре він прикидав собі кругленьку суму за скарб, який з кожною хвилиною наближав Бруно до власного перукарського салону. А того, яку фатальну роль зіграє поламаний підйомник, він не чекав.
На роздоріжжі Бруно змінив напрямок. Хоча шлях і пролягав через пасма горбів і густий ліс, однак давав можливість заощадити трохи часу. Та не минуло й півгодини, як Бруно пошкодував, що вибрав цю дорогу. Машина натужно долала підйоми, кілька разів зупинялась.
Споночіло. Десь недалеко лютувала гроза. Бруно ввімкнув фари і стрімко погнав машину вниз по схилу, щоб надолужити згаяний час. Ніде нікого. Бодай би один вогник світився. Обабіч стіни густого мішаного лісу. Сліпучо-яскраві блискавки все частіше прорізали темряву, протяжистий грім забивав шум мотора. Зненацька у відкрите вікно ринула злива. Бруно зменшив швидкість, правицею притримуючи шибку дверцят. Рясний дощ забарабанив по дашку, немов перед потопом. Величезна маса води ринула дорогою, перетворивши її в бурхливий потік. Машина ледве повзла, “двірники” не могли впоратись із зливою.
Метрів за півтораста попереду синювато-біла вогняна стріла встромилась у дорогу. На мить Бруно засліпило. Від сильного грому йому заболіли барабанні перетинки. Попереду знову спалахнув і погас омах полум’я. На дорогу з тріском упало дерево. “Цього ще бракувало”, — простогнав Бруно і зупинився. Окоренок був не дуже грубий, але густа крона геть загородила шлях. Бруно вирішив перечекати дощ, а вже тоді якось відсунути з дороги повалене дерево.
Він вимкнув фари, заглушив мотор і при тьмяному світлі ліхтарика заходився шукати на карті село. Проте не знайшов, хоч до Гінтергайсберга, за його підрахунками, лишились лічені кілометри. “Ще сьогодні повантажу отой мотлох і відразу ж назад”, — твердо поклав він собі. Бруно розраховував на триста-чотириста тисяч прибутку.
Наближалась північ, а гроза все ще не вщухала. Раз у раз спалахували блискавки, освітлюючи похмуру довколишність. Вимушена зупинка перед близькою заповітною метою дратувала Бруно. Він гарячково курив сигарету за сигаретою, хоч ніколи не був запеклим курцем. У машині стало нічим дихати, і Бруно мусив опустити шибку. Краплі дощу зросили йому обличчя.
Ураз Бруно аж у п’ятах похололо, йому здалося, що між деревами правобіч рухаються мерехтливі вогники. Він почав пильно вдивлятися, аж поки не пересвідчився, що це йому привиділось. Мабуть, світлячки, подумав. Але по хвилині світлі цяточки зринули знову. Тепер Бруно добре розрізнив два миготливих вогники — чиїсь очі, проте ні голови, ні тулуба не побачив. Отже, за кілька метрів од нього причаїлась якась звірина.
“Певно, лисиця чи кабан”, — подумав він і посигналив кілька разів. Різкий звук пішов темним лісом, але дивовижне фосфоричне світіння не зникло. Ситуація здавалася йому дедалі фатальнішою. До того ж якраз праворуч був несправний підйомник, і шибка сама опускалася вниз. Бруно пошукав бритву у скриньці для рукавичок і одночасно завважив, що вогники наблизилися до машини й застигли за метр од неї. Він боявся й поворухнутись, а розгледіти контури звірини йому не вдалося.