Зненацька гуркнув грім і сяйнула блискавиця. Примарою зринув на мить силует лісу. Бруно уздрів перед собою незвичайне створіння, що наче прилетіло із світу казки. Звірина була завбільшки з вівчарку, але дивовижної форми й кольору. Бруно вперше бачив таку.
Він відчув, що на лобі в нього виступили краплини поту. Негода, темрява й самотність нагнали на нього панічний жах. Бруно забув про опущену шибку і, не відводячи погляду від моторошної звірини, гарячково шукав бритву. І знову спалах блискавиці на мить осяяв усе довкола. В голові у Бруно майнула абсурдна думка: перед ним велетенська сарана. Він помітив вісім чи, може, й десять кошлатих кінцівок, тулуб, покритий червонястою лускою, і маленьку шпичкувату голову з чорними ніздрями й блискучими очима.
Де ж ділася триклята бритва? Бруно вирішив підняти шибку, але наступної миті завмер: страхіття сперлося своїми тонкими кінцівками на край скла. Ручка закрутилась, і шибка дверцят упала вниз. Бруно машинально притиснувся до спинки і простер руки вперед. У відчаї закричав, коли потвора почала лізти у вікно. Машину заповнив смердючий дух.
Опір Бруно був кволий, до того ж запізнілий. Страхіття засичало, і він відчув удар по руці. Гострі пазурі вп’ялися йому в груди, завдавши нестерпного болю. Непритомніючи, він ще відчув, як сильно запекло коло шиї, і провалився кудись…
2
Отямившись, він не міг зразу збагнути свого химерного стану: спить він чи марить. Його шию і плечовий суглоб міцно затискували шини. Лікоть теж хтось дбайливо перебинтував. Бруно вирішив, що він лежить у госпіталі.
Та звестися в ліжку він був не в змозі. Боліло перев’язане плече, якась досі незнана млявість пройняла його. Насилу повернув голову й здивувався: у палаті він сам-один. На стінах висіли великі полотна із зображеннями розкішних голих жінок і малих янголят. Бруно подумав, що він марить, завваживши серед картин величезний портрет Гітлера в позолоченій рамі. Отже, йому треба як слід прийти до тями, напевне, він ще під наркозом, і Бруно заплющив очі. Кілька разів він лежав у госпіталі і знав, що хворі після операції безладно говорять, плутають сон з дійсністю. Але чому він так виразно пам’ятає кожну деталь у залі, як і те, що він волав на допомогу? “Отже, я при пам’яті, без галюцинацій. І той ідол на стіні, намальований олійними фарбами, справді Адольф”.
Зібравши рештки сил, він підвів голову й побачив велике вікно. Надворі світило сонце, у вікні було видно лише вершечки дерев. Його увагу привернули й великі подвійні білі двері, над якими висіла розмальована фотографія. Придивившись до знімка, Бруно похолов: то була потвора, яка напала на нього.
Страшна істота втупила в Бруно очі і, здавалося, от-от плигне зі стіни. Боязко позирав він на мерехтливі звірині очі, лускатий панцир і гостре рило. З потворного тулуба стриміло шість кошлатих кінцівок.
Бруно впав на подушку, ледве пересилюючи напади нудоти. Тіло ніби хтось розламував навпіл. А в голові знову свердлила думка, що він десь уже зустрічав цю огидну звірину. Але коли, за яких обставин, Бруно зараз пригадати не міг, “Куди я попав? — непокоївся. — Мабуть, хтось таки почув, коли я волав на допомогу. Однак коли ж це було? Хіба вчора? Хто перебинтував мене?” Пекучі, тривожні здогади зморили його.
Він трохи подрімав, та враз чиясь близька хода сполохала його. Завмерши в очікуванні, він втупився у високі двері.
До зали ввійшли двоє чоловіків у білих халатах. Один з них, невисокий, схожий на аскета, дріботів трохи попереду. Розкуйовджена сива чуприна не могла засвідчити напевне його вік, оскільки чоловічок справляв враження досить-таки енергійної людини. Товстелезні скельця окулярів збільшували йому очі до неймовірних розмірів. Увагу професіонального перукаря не обминуло й те, що прибулець був погано виголений.
За чоловічком, порипуючи чоботищами, ступав здоровань, який відрізнявся від свого супутника не тільки зовнішнім виглядом. На могутньому тулубі була низько посаджена голова з пласким, розмитим обличчям. Хитлива хода, довжелезні руки уподібнювали його до горили. Бруно заспокоївся лише тоді, коли здоровань зупинився на значній відстані від нього і прибрав байдужого виразу обличчя.
А чоловічок підійшов до ліжка, схилився над Бруно й перевірив пульс.
— Авжеж, цього й треба було сподіватися, у нього ще невеличка температура, — прогугнявив він, — але це вже не загрозливо, головне, кров пульсує… — І трохи гучніше додав: — Вам пощастило, пане Плат, чи як там вас звати, просто пощастило. Якби не мій помічник, що саме нагодився, то Вампус висмоктав би вас як лимон.
Він захихикав і повторив:
— …як лимон. І лишив би вас жовтого й порожнього. Вампус зреагував як електричний дзвінок, коли я послав умовний імпульс…
— Поясність мені, будь ласка, де я і що зі мною сталося? — озвавсь Бруно кволим голосом. — А ще б я хотів подякувати за подану допомогу…
— Пусте, нема за що дякувати, — перебив курдупель. — Це ви допомогли мені. Вас упіймав Вампус, а Карамаллум, сторож і опікун, зумів зупинити його в останню мить. Та годі про цей інцидент. Вам слід знати, хто стоїть перед вами. Я Пулекс, професор фон Пулекс. Наука — це між іншим — моє ім’я не забуде. Але про це згодом. Спершу ви повинні як слід оклигати. Про що ви ще хотіли дізнатись? Де перебуваєте? Плат, Плат… Ви, здається, добряча шельма. Вчора ми змушені були зробити вам переливання крові. Це обійшлося нам дуже дорого, адже справжня кров, голубе, стала тепер дефіцитним товаром. Та, сподіваюся, витрати нам окупляться. Що вас іще цікавить?
“Чому він назвав мене шельмою? — розмірковував Бруно. — І чого він поводиться зі мною так зверхньо? Може, професор переплутав мене з кимось?” Він вирішив триматись обачніше й ще раз подякував за допомогу, дізнавшись, що від пригоди з ним минуло вже два дні.
Професор фон Пулекс не забарився біля пацієнта.
— Я поставлю вас на ноги, — запевнив він його вдруге й додав пророчим голосом: — Усім нам це принесе велику користь, адже ми робимо щось дуже видатне, а зробимо щось іще видатніше. Знайдемо новий шлях… Карамаллум зараз принесе вам наваристої юшки. Рішення я прийму через кілька днів.
— Я б хотів на своїй машині повернутися додому зразу ж, як трохи одужаю, — несміливо заперечив Бруно. — Мій домашній лікар лікуватиме мене.
— Домашній лікар? — дивом здивувався професор. — Якщо я правильно вас зрозумів, ви бажаєте лікуватись у свого домашнього лікаря?
Вражений професор запитально зиркнув на сторожа, наче його пацієнт вимагав щось непристойне.
— Я зверну йому в’язи! — вискнув озвірілий сторож. — “Додому”… дядечко лікар випише йому солоденьку мікстуру від кашлю. Гнидо паршива, лантух гнилого м’яса. Ще хоч раз почую таке, кину тебе в клітку до Титуса!
— Цить, Карамаллуме, — гримнув професор, — терпіти не можу грубощів. Ще слово, й заробиш три доби суворого арешту.
Карамаллум ураз згорбився, неначе від ударів. Фон Пулекс моргнув Бруно підбадьорливо:
— Не тривожтесь, Плат. Тут вам буде добре, і домашній лікар не знадобиться.
В супроводі сторожа курдупель подріботів до дверей. Клацнув замок. “Або вони божевільні, або я здурів, — подумав Бруно. — Але ж я — Бруно Плат, колишній єфрейтор. Їхав до Гінтергайсберга. О боже! Куди я попав?”
Він прислухався, кроки віддалялися. Професор усе давав якісь розпорядження. Дивні промови професора і брутальна сторожева лайка зробили його вимушене перебування в цьому таємничому будинку досить неприємним. Бруно ніколи не був героєм, і бути ним йому не кортіло. А тут ніде й сховатись, його надійно тримають у своїх руках зловісні господарі.
Він силкувався не заснути, боявся, що будь-якої, миті прийде Карамуллум і зробить з ним те, що нахвалявся зробити. Але скоро воля його ослабла, очі самі заплющились, і він поринув у сон.
Коли він удруге прокинувся, в залі горіло світло. Вікна були запнуті чорними шторами. Біля ліжка на стільці стояла миска з юшкою, а поряд блюдце з булочкою і склянка червоного вина. Сторож приніс і ще дещо, необхідне хворому: нічну посудину, тазок з водою, рушник і мило.