Ні-ні, подалі від Америки, подалі від Сан-Франціско…
Саме в той час між Аргентіною і Англією почалася суперечка за право володіти Фолклендськими островами.
Цей субантарктичний архіпелаг, віддалений на двісті шістдесят миль на схід від атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нічийним. Крім самих Девісів, які іноді знаходили тут схованку від правосуддя і припливли сюди наприкінці свого життя, щоб кинути тут останній якір, Фолклендами ніхто не цікавився. Нікому не потрібні були ці похмурі, холодні острови.
Тільки в 1763 році “нічийну” землю вирішила колонізувати Франція (може, знадобиться). На березі затоки Барклі (острів Східний Фолкленд), де стоїть нинішня столиця архіпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбанні, продали острови Іспанії.
В той період у водах, які відокремили Фолклендський архіпелаг від південно-східного узбережжя Америки, діяли невловні пірати під командою Дональда Девіса, правнука Джеремі Девіса. Як і його прадід, Дональд полював на багаті іспанські кораблі, котрі, йдучи, з портів Перу і Чілі в Європу, проходили через Магелланову протоку.
Щоб покінчити з піратським розбоєм, іспанці вирішили побудувати на Фолклендах велику військову морську базу. З другого боку, їм потрібна була ізольована від зовнішнього світу територія, куди вони могли б висилати небажаних осіб з бунтівної Аргентіни, населення якої боролося проти іспанських колонізаторів за свою незалежність.
На місці колишнього французького селища іспанці побудували форт, портові споруди і заклали місто. Проте незабаром їм довелося все покинути. Здобувши нарешті у 1816 році незалежність, аргентінці примусили Іспанію вибратися з Фолклендських островів. Більшу частину споруд, які нагадували їм про недавню жорстоку каторгу (все будівництво тут велося руками засланців з Аргентіни), вони знищили, а сам архіпелаг продали якомусь ділкові.
Потім, через два десятиріччя, коли в Південній півкулі почали розвиватися китобійний промисел і добування морського звіра, Фолкленди впали в око Англії. Це було зручне місце для берегових промислових баз.
Щоб заволодіти архіпелагом, Великобританії не треба було вдаватися до якихось баталій. На Східному Фолкденді разом з двадцятьма втікачами-злочинцями іспанського походження і трьома жінками — патагонською індіанкою та двома негритянками, жив англієць, якийсь Генрі Дженісон, колишній піра’т, що не помирився з Алеком Девісом — сином Дональда Девіса. Дженісону дали королівський прапор, наказали підняти його якомога вище і пильно охороняти. На тому вся процедура з організацією британської опіки над островами і скінчилася. Архіпелаг почали заселяти англо-ірландські колоністи.
Пізніше, вже після другої світової війни, в Буенос-Айресі заговорили, що ділок, якому уряд Аргентіни півтора століття тому продав Фолкленди (аргентінці називають їх Мальвінами), був аргентінським громадянином. Зазіхнувши на приватну власність громадянина суверенної країни, Англія тим самим вчинила недружній акт по відношенню не тільки до цієї людини, а й до його вітчизни. А якщо так, то Фолклендські острови треба повернути Аргентіні. Тим більше, що й містяться вони в її територіальних водах.
Коли у 1833 році Англія підняла над Фолклендським архіпелагом свій прапор, вона не збиралася виправдувати ці дії. Британська імперія була найсильнішою державою світу. Хто їй міг перечити? Але після другої світової війни сили у великого Альбіона стало менше і йому не лишалося нічого іншого, як ритися в архівній куряві, силкуючись знайти докази, що коли в історії Фолклендських островів і була якась віроломність, то тільки з боку Франції. Вона, мовляв, незаконно захопила й так само незаконно продала Іспанії архіпелаг, на який мала юридичне право тільки Англія.
І знову, через три з половиною століття, на світ з’явилося давно забуте ім’я Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса. Колись прокляте, воно звучало тепер як найпереконливіший аргумент в утвердженні прав Великобританії на Фолклендський архіпелаг. Хіба Девіс не був англійцем? То кому ж, крім Англії, повинно належати його відкриття?
— Як це — кому? — обурилися в Буенос-Айресі. — Звісно, Франції!
Як відомо, задовго до відкриття Фолклендського архіпелагу англійський королівський суд присудив горезвісного Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса, до страти через повішення. Отже, визнати його, Джона Фредеріка Девіса, громадянином Великобританії ніяк не можна, бо за всіма минулими й нинішніми законами, в тому числі й законами Великобританії, людина, засуджена до смертної кари, ніяких прав громадянства не має. Не мали таких прав і інші члени команди “Блек дез”, оскільки бригантина була кораблем піратським. А пірати в усіх країнах світу завжди були поза законом.
На час відкриття Фолклендського архіпелагу на борту “Блек дез” була тільки одна людина, чиї права громадянства залишалися в силі, — французька графиня Тереза де Бурже. Згодом, ставши дружиною розбійника Девіса, вона їх втратила, оскільки сама, незважаючи на своє шляхетне походження, перетворилась у жорстоку піратку, відому під прізвиськом Білява Бестія. Але тоді, в день відкриття архіпелагу, вона, графиня Тереза де Бурже, ще була повноправною громадянкою Франції, бо на розбійницький корабель її взяли силоміць і перебувала вона там як полонянка. Отже, юридично тільки Франція може сказати, що Фолкленди відкрив її громадянин. Тому французька колонізація названих островів була обгрунтованою і законність франко-іспанської угоди про перепродаж архіпелагу не викликає сумніву. Що ж до Аргентіни, то в південно-східній частині Америки, куди прилягають і Фолклендські острови, вона є законною спадкоємницею Іспанії. Як колишня колонія, що скинула ярмо тиранії.
Таким був меморандум аргентінських юристів у відповідь на архівну довідку англійців.
У Лондоні, однак, з цим не погодились. Британському уряду було вигідно поселити Девіса на Фолклендах (живий нащадок першовідкривача), і він дешево продав йому безлюдний на той час Нью-Айленд.
У Джека і Агнес тут народились Енні і Редмонд. І ось тепер, коли довгождані онуки виросли, у сім’ю Девісів прийшло нове горе.
Від матері Редмонд і Енні чули розповіді про Велику землю, про той, невідомий юним Девісам світ, де живуть тисячі й мільйони таких же, як вони, дітей. Мати навчила їх грамоти, і вони зачитувалися тими небагатьма книгами, які Агнес привезла з собою на острів. Життя на Нью-Айленді стало для них нестерпним. Вони вимагали від батька і діда залишити остобісілий їм острів і поїхати куди завгодно, аби там були люди. Але слухати їх дід не хотів, а він був головний у сім’ї.
Двічі на рік до Девісів приходив рефрижератор з Монтевідео, забирав вовну і м’ясо, натомість лишав замовлені товари і пошту — комплекти журналу “Ілюстровані лондонські новини”. Редмонд і Енні вирішили на цьому судні втекти в Уругвай. Однак у них нічого не вийшло. Підвела Енні, закохавшись у матроса, який спокусив її і зразу ж став над нею насміхатися. Розгніваний батько дівчини прогнав з острова всю команду.
Через дев’ять місяців Енні народила дочку і заспокоїлась, зате Редмонд ні за що не хотів лишатися на острові. Виїхати йому не дозволили, і він перерізав собі вени.
Коли я зустрівся з Джоном, йому було сто три роки, Джеку — сімдесят чотири. Редмонд — єдиний продовжувач прізвища. Поселившись на Нью-Айленді, Джон думав про онуків, про майбутнє покоління Девісів. Саме прагнення зберегти рід Девісів, а не тільки турбота про старого Джека, дало йому сили диявольською працею освоїти суворий субантарктичний острів. Тепер втратити Редмонда для нього означало втратити все, заради чого він жив і трудився.
Відчайдушний вчинок онука примусив старого переоцінити, переосмислити все, що досі видавалося йому безперечним. Пам’ятаю, на прощання він сказав мені:
— Я був нерозумний, Алеку, забрав свою сім’ю із світу людей, щоб заховатись від їхнього безумства, але люди повинні жити серед людей, життя без життя не буває. Так, Алеку, я це зрозумів. — Він подав мені глиняну індіанську люльку — люльку Джеремі: — Візьми, Алеку, ти подарував нам свою кров і тепер маєш право на цю люльку…
По вибоїнах його зморщок текли сльози — сльози змерзлого старого. Вицвілі від довгих років білясті очі дивилися з похмурою тугою.