…Люлька пірата — одна з найдорожчих моїх реліквій. Беручи її в руки, я знову бачу себе на Фолклендах, у Девісів. Чи там вони ще, не знаю. Старий казав, що виїдуть
До людей…
Переклад з російської.
Микола Олійник
У ЗАТІНКУ ПАЛЬМ
Дорожні нотатки
Після кількагодинного вечірнього польоту перетинаємо Адріатику, Середземномор’я, Гібралтар, і літак іде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелі відчувається навіть тут, на півночі країни.
Аеропорт у Рабаті невеликий, йдненький, скромно обладнаний. Служби, тіснуватий бар, де ледве вміщуються пасажири одного рейсу, і, мабуть, усе. Зате чималий літографічний портрет короля Марокко на стіні. Глава держави— в білому кітелі, з широкою стрічкою навскіс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокійний, самовдоволений погляд.
Подорож тільки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було відомо, що найскладніший (тобто найдовший, найнудніший, най… одне слово, найтяжчий) буде переліт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через ілюмінатор подивитися на океан, зупинити зір на загубленому в його широтах клаптику землі чи пароплаві, який з такої висоти здається завбільшки із сірникову коробку, а вночі… Понад дев’ять годин льоту, весь час не спатимеш — нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося.
У літаку мою увагу привернула молода смаглява жінка, власне, не так сама жінка, як її незвичайна заклопотаність. Пасажирка весь час порпалася в сумочці, що була при ній, переглядала й знову акуратно складала якісь папери. Де вона сіла? Здається, в Москві, в Шереметьєво… Так, так, жінка й тоді поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постійно бентежить. Думалося — затримка з рейсом, митні клопоти…
Зрештою, жінка дістала й показала сусідці по кріслу фото. Вона аж підняла картку вгору, ніби хотіла, щоб побачили й інші пасажири. На знімку двоє дівчаток, а по боках — чоловік і жінка, оця ж таки, що летіла зараз. Часто буває, що в дорозі люди дістають фотографії своїх близьких, рідних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось інше, більше, ніж просто сум за рідними.
Слово за словом, і з допомогою нашої люб’язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жінка — для цього досить було тільки спитати, хто ж на тому фото, чи не її діти? Так, так, це її дівчатка. І чоловік її. Вони чілійці. Чоловік був прихильником Альєнде. Під час фашистського путчу зник і невідомо, де нині, живий чи… Ні, ні, не думайте, я не плачу, то так… Дітей їй пощастило вивезти до батьків. Вони живуть в одній із сусідніх з Чілі країн. А сама мусила емігрувати. Аж у Норвегію — там давні чоловікові друзі. Кілька років не бачила своїх дівчаток. Тепер ось є можливість забрати їх. Допомогли товариші, соратники — спасибі їм…
Монотонно гудуть турбіни повітряного лайнера, за вікном кількадесятиградусна холоднеча, під крилом — десятикілометрова безодня і… зворушлива оповідь жінки, радісно-сором’язливі сльози матері, що їде до дітей, своїх крихіток, своїх кровинок. Не віриться, сеньйори… Стільки літ! Такі труднощі!..
А майже поруч — інша мати. Ніяк не приспить свого малюка. Він лежить у неї на колінах, крутиться, тре рукою оченята, і мати гладить його їіо голівці, ніжно-ніжно цілує в тім’я… В руках у неї казки Андерсена — щойно читала синові… І думається, що діти світу однакові, що матері світу однакові й що турботи у них теж однакові — мир і спокій на цій такій прекрасній і такій неспокійній планеті.
Хто дрімає, хто курить, хто, ввімкнувши навушники, слухає музику, хто читає… Часу досить. Цілий робочий день. Навіть більше.
Високий засмаглий чоловік ділиться враженнями від Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працівник інституту ґрунтознавства. Сергій Сепекерімович Пірузян, з Єревана. Півтора року працює в провінції Пінар-дель-Ріо, разом з місцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозією грунтів, навчає молодих спеціалістів цій потрібній справі… Повертається з відпустки. Проблема грунтів тепер набула світових масштабів. Земля бідніє, техніка, хімія, небувалий розмах індустріального будівництва руйнують її структуру, зменшують кількість посівних площ… А хліб потрібен, дедалі відчутнішою в світі стає його нестача…
“І що, вже є наслідки кубино-радянського співробітництва в цій галузі?” — “Авжеж. Професор інституту ґрунтознавства імені Докучаєва доктор Зони здійснив класифікацію грунтів Куби. Уявляєте, який це труд?! І яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських ґрунтознавців? Звичайно! Ізмаїльський, Соколовський. Харківський інститут імені Соколовського — один з’ провідних у цій галузі. Ось повернуся з Куби і неодмінно поїду на Україну. Можна вашу адресу?”
Куба. Острів виникає з ранкової сутіні, мов щось казкове, легендарне, овіяне віковічною історією. Ніколас Гільєн, видатний кубинський поет, порівняв свою землю з величезною зеленою ящіркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карібського моря. Не буду полемізувати з Гільєном, кожній людині властиво бачити одну й ту ж річ по-різному, але мені з висоти острів здався серповидним. Серп у хвилях білопінного жита. А безліч більших і менших острівців уздовж — ніби коштовні камені, що ними людина прикрасила це одвічне знаряддя з правіків шанованої праці.
Сьєрра-Маестра. Овіяна легендами, оспівана в піснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вічнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загін революційних бійців на чолі з одержимим ідеєю визволення від імперіалістичної залежності Фіделем Кастро в неймовірно тяжких умовах повів звідси наступ на антинародний режим. І перем,іг… Зону гір, що красивим вінцем облямовують південно-східне узбережжя, оголошено нині природною та історичною пам’яткою. Пам’яткою народові, революції, що першими на латино-американському континенті здолали сили реакції. Символічно, як і наша “Аврора”, нагадує про це шхуна “Гранма” — на ній Кастро та його соратники здійснили свій героїчний похід у революцію, в історію, і нині вона — на вічній стоянці в Гавані.
Аеропорт імені Хосе Марті лежить за сімнадцять кілометрів од столиці. Півгодини їзди, і ви опиняєтесь у центрі Гавани, місті давньої історії, численних пам’яток старовини, парків і скверів. Уміле поєднання архітектурних стилів, використання рельєфу і, ясна річ, моря. Голубінь Мексіканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубінню неба, білизною висотних будинків, що ніби виростають з буйної зелені та невисоких пагорбів. Море — то грізне, то лагідне, — лежить біля ніг, дихає бадьорливою свіжістю, спокоєм і ще чимось невловним, незбагненним, властивим тільки морській широчіні.
Розповідь про Кубу, Гавану — то окрема сторінка, окрема розмова. Бо час не жде, літак уже заправлено й після тривалого рейсу перевірено, екіпаж, виявляється, змінився і готовий до дальшого польоту.
Але ж неодмінно треба сказати: Куба в серці українському давно. І найбільша заслуга в цьому — хто б подумав! — Грінченка, Бориса Грінченка. Того самого, що написав “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”, автора багатьох збірок поезій, оповідань, драм, перекладів, байок. Того, що подарував народові один з найцінніших скарбів — “Словник української мови”. Заболіло синові подніпровських степів болями далекої, не баченої ніколи Куби. Куби — “моря перла найдорожчого”, як він її називав, — що піднялася проти поневолювачів. Грінченко написав поему “Матільда Аграманте” про дівчину-патріотку, яка слідом за батьком та братами пішла в партизанський загін, боролася там разом з усіма і героїчно загинула. “Хай панує Куба вільна!” Запам’яталось із шкільних років…
Україна й Куба. Російський царизм і іспанські поневолювачі. Чи не однакова була в них мета — тримати народ у покорі, ярмі, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож і борня супроти ворога — однакова. В Росії, на Вкраїні, на Кубі. “Хай панує воля гожа!” “Земля і Воля!..” За це скатовано його, Грінченка, доньку. За це, не стерпівши знущань, спалила сама себе у Петропавловській тюрмі в Петербурзі Маруся Вітрова, вчителька-революціонерка… За це — за волю і щастя — гине Матільда Аграманте… Поезії написано майже одночасно. Один мотив, одні чуття, одна пристрасна рука митця.