Часова різниця вісім годин. Тобто на Кубі ранок, а вдома глибока ніч. Дивне відчуття! Організм якось непомітно перелаштувався на тутешній режим, спати зовсім не хочеться. Певне, чималу роль відіграє збудження, що супроводить людину в такій мандрівці. У всякім разі, усвідомлення того, що за півтори години будеш на Ямайці, в Кінгстоні, приємно бентежить. Мимоволі припадаєш до овалу ілюмінатора, до болю в очах видивляєшся, ніби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнім осяянні, Карібське море спокійне, видно лише невеличкі брижі… Якісь острівці. Їх видно довго — висота ж неабияка!.. Група кораблів. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхніх трюмах? Що в наказах їхніх капітанів?.. Можливо, це частина тих, що з волі американського президента патрулюють східне узбережжя Латинської Америки, “оберігають” його від проникнення “кубино-радянських терористів”? У світі, тривожно. Надто тут, у центрі двох Америк, де Нікарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум’я визвольної боротьби.
Ямайка!.. Вона виникла з громаддя білястих хмар, сама — наче видиво, диво, мов казка. Острів Карібського басейну. Облямовані білопінними хвилями береги, невисокі голубі гори, трав’янисті долини, квадрати полів. “Земля струмків”, — так перекладається її назва. Населені пункти йдуть один за одним, у кожній долині, кожному видолинку… Країна вічного літа. Це відчувається одразу ж, як тільки ступаєш на дивовижно красиву землю, — лагідіге, м’яке тепло бере тебе в обійми, ніжить, настроює на ліричний лад. Місто в широкій долині, під горами, смуга піщаних пляжів, затоки, острівці й півострівці в зарослях вічнозелених пальм, ліан, ще бозна-яких рослин… Старий маяк на береговому виступі, приємне дихання моря… Погляд мрійливо блукає вершинами далеких гір, що голубіють на тлі безхмарного неба, слух напружено ловить шерхіт хвиль, що за кількадесят метрів, он за тим гайком, тіло ніби пірнає в якесь нечутне літепло.
Щедра ж ти й самовіддана, природо! Даруєш усе, всі свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи. Тільки розумно, в мирі і спокої. Хазяйнуй і твори. І за те тобі буде вічна хвала, вічна шана. І тим зведеш собі вічний храм добра та злагоди… Гай-гай! Коли б воно так.
…Наступний переліт — один з найтриваліших — до Ліми, місця призначення. День. Навіть крізь вузенький ілюмінатор відчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землі, умовна риса, що розділяє північну й південну півкулі. Курс — зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбію, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.
Минає ще якийсь час — і праворуч уже водяна безбережність, що сягає десь берегів Австралії, Японії, ліворуч — червоняста материкова смуга, обмежена — ген далі — гостроверхою грядою Західних Кордільєр. Мертві, здається, гори, мертва прибережна смуга. Ні річечки, ні озерця, ні бодай невеличкої зеленої цятки. Голі урвисті скелі, мертві червонясті піски. І так година, друга, третя… Хіба що вихопиться десь і одразу ж зникне тоненька лінія автомагістралі…
— Пустеля Сечура, — кидає хтось із пасажирів. — Це вже Перу, перуанська територія.
Напевне ж, багаті ці місця мінеральними копалинами, дорогі вони перуанцям чи колумбійцям, але дивитися на них, спостерігати їх трохи аж моторошно. Мимоволі переймаєшся співчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.
Авіалайнер наблизився до столиці Перу Ліми, пішов на посадку. Кінець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країні, ознайомить з її історією, найдавнішими пам’ятками і, звичайно ж, із сучасністю. Сучасність цікавила більше, ніж історія. В сучасності — майбутнє, без якого, відомо, будь-яка історія втрачає сенс, власне, перестає бути історією.
Станіславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати, про країну — вона починається з аеропорту чи залізничного вокзалу. Найперше враження, як відомо, незгладиме й рідко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очі в аеропорту та на його найближчих околицях, потім не раз траплялось і в самому центрі Ліми, на її найголовніших магістралях.
Десятки прохачів (не хочеться казати — жебраків, старців, хоч різниця тут невелика) зустріли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-підставкою для чистки взуття, хто з примітивними кустарними виробами — сувенірами, хто з пропозицією піднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрібнішу монету, немовби нашу копійку, хоч на відміну від копійки за перуанську солю придбати не можна буквально нічого), заробити на прожиття. І нескінченні ряди хатинок уздовж дороги — цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. І величезний міський смітник з цілим виселком таких само хатинок біля нього. І шукачі, які щось шукають на тому звалищі, і тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м’яча босонога малеча…
— Наша країна бідна, — вибачається гід, — ми тільки зводимось на ноги.
І це сказано про країну прадавньої історії, землю однієї з перших — інківської — цивілізації, землю, що має в собі й на собі незліченні природні багатства.
Столиця зустрічає транспортною захаращеністю вулиць, безліччю різних лотків, де продається маса всіляких речей — від кустарних виробів, порнографічних листівок, газет і журналів до кави, пиріжків, бобів чи якогось іншого наїдку — і брудом. Бруд — характерна ознака цього величезного міста. За висловом самих мешканців, це бомба уповільненої дії, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епідемією.
— Недавно відбувся страйк працівників комунальної служби, ще не встигли прибрати сміття, — знову вибачається представник фірми, що нами опікується.
Можна було б повірити, коли б не тривале перебування в місті, що засвідчило повну нерозпорядливість, неспромогу муніципалітету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної сміттєзбиральної чи поливної машини. І це в місті, де роками не буває дощів, де мешкає понад п’ять мільйонів чоловік… Добре, що стоїть воно над океаном — океанські вітри все-таки продувають його, освіжають, інакше б…
Дві досить молоді жінки розподіляють місця, де будуть сидіти, просити милостиню. Одна йде на один ріг вулиці, друга — на протилежний. В однієї тримаються за поділ двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсім мале, підв’язане за спиною.
— Сеньйоре, дозвольте почистити ваші черевики. — Хлопчина років шести-семи ходить за мною по площі перед розкішним президентським’ палацом, сподіваючись заробити бодай солю-дві. Саморобний ящичок на ремені через плече, в руках щітка, в очах — сум і якась надія. “Чому ти не в школі?” — хочеться спитати. Але ж усіх не перепитаєш, до кожного не підступиш…
Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарі, на прикритій картоном металевій сітці, над люком теплоцентралі. На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Він, певне, хворий — запалені очі, худе бліде обличчя. Біля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помітками. Юнак помітив, що я вдруге з цікавістю проходжу повз нього, усміхнувся. Усмішка приязна, якась ніби винувата, вибачлива. Хто він, чому лежить отут, під ногами перехожих?.. А втім — зрозуміло: бездомний, безробітний, яких тисячі. Вважається, що в місті п’ять мільйонів мешканців, але ця цифра умовна, щодня до Ліми приїздять нові й нові шукачі кращого життя, загальна міграція з сіл величезна, ніхто не може її зупинити. Майже половина населення країни — в столиці! Здається, що місто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, біля урядових палаців видно посилені наряди патрулів, охоронців, стоять напоготові автомобільні гідромонітори, виготовлені в США і люб’язно експортовані сюди для розгону демонстрацій, вуличних зібрань тощо. Контрасти? Ні, закономірність. Це яскраво засвідчив останній надзвичайний з’їзд компартії Перу, що в своїй резолюції засудив безробіття як наслідок капіталістичної системи господарювання. Про це, до речі, йшлося і на організованому Товариством перуано-радянської дружби мітингу, де представники різних верств говорили про право людини на працю, на соціальне забезпечення.