— Приклад Радянського Союзу, де ці права знайшли якнайповніше втілення в життя, служить дороговказом у нашій роботі, — заявив на мітингу президент Товариства Кабаллеро Мендес.
Лікар за фахом, людина виняткової чуйності і товариськості (в цьому ми мали нагоду пересвідчитись), член ЦК Компартії Перу, доктор Мендес разом зі своїми соратниками активно пропагує ідеї миру, співробітництва і дружби між народами різних континентів та націй. Одного з перших у Латинській Америці його нагороджено радянським орденом Дружби народів. Культурний центр товариства, здійснювані ним заходи — це своєрідне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соціалістичних перетворень. Серед них багато молоді. З великою увагою дивляться вони кінострічки про радянський спосіб життя, про діла й прагнення юнаків і дівчат Країни Рад, тягнуться до літератури. Було надзвичайно приємно там же, на мітингу, зустріти жінку, яка, довідавшись, що її співрозмовники з України, зраділа й одразу ж сказала:
— Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зуміла вона використати класичні релігійні мотиви для втілення революційних ідей. О, сеньйор — ескрітор![6] Ви написали про неї роман? Похвально. Це геніальна жінка.
Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургію, її революційно наснажену лірику.
…Ніч. Задушлива кімната готелю. Не спиться: від вражень, спеки, втоми і, очевидно, від різкої зміни місця перебування. Явище адаптації. Але не тільки. Головним чином, мабуть, тому, що місто вирує. Вирує, незважаючи на ніч. Не меншає потік машин, люду… Куди вони мчать, поспішають, чим клопочуться? Адже пізно, пора спочивати.
Раптовий телефонний дзвінок (як я боюся цих пізніх дзвінків, чомусь вони ніколи не приносили радості!), хтось дихає в трубку, мовчить…
Застереження гіда ще тоді, на початку: “Будь ласка, не носіть на руках годинників, каблучок, сережок. Їх у вас можуть зірвати. Не пийте на вулиці, нічого не купуйте у вуличних продавців. І не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грішми чи документами…”
Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобільна компанія закликає купувати їхню і тільки їхню “Тойоту”, американці в захваті од власної “кока-коли”, хазяї ресторанів та барів не скупляться на багатющу рекламу — аби лиш заробити, мати зиск.
Стоп! Куценька газетна замітка (“Правда”, 1.03.82 р.) зупиняє перо, б’є в саме серце. “Ранок був тихий. Близько тисячі будівельних робітників, зайнятих на спорудженні житлового комплексу “Санта-Раса” на одній з околиць Ліми, зібралися, як звичайно, біля будови. Тільки цього разу вони вирішили не починати роботи — на знак протесту проти відмови компанії виконати досягнуту раніше домовленість про поліпшення умов праці.
Зненацька на будові з’явилися бронетранспортер і машина з поліцаями, яких фірма викликала для “охорони порядку”. Поліцаї намагались арештувати трьох керівників профспілкової організації. Це викликало протести робітників. Тоді на них упав град свинцю.
“Охоронці порядку” стріляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловік дістали серйозні поранення, деякі з них були поранені в обличчя. Обурені самочинством хазяїв і поліцаїв, робітники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх інтересів”.
Перу. Земля вічної весни. Невичерпна комора із світовими запасами заліза, нафти, срібла, золота… Незліченна кількість дорогоцінного лісу, багатющі водні ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вміли передбачати найскладніші явища природи — землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так і кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливішої для себе долі? Чому народ підкорився чужому диктатові, оддав на пограбування свої гори, долини, свій багатющий природний світ? Он вони, монополісти, підприємці, промисловці й аграрники. Оглянься! Казкові вілли в райських садах на околицях столиці, розкішні виїзди, дорогі особняки на світових курортах… Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають праці, очі твої бачать неправду й несправедливість. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пікчу — старовинної фортеці інків, німують численні пам’ятники Ліми, безмовно пнуться у височінь оскальповані гірські вершини…
Та не мовчить народ! Він прагне, шукає, бореться. Легально й напівлегально, словом і ділом.
— Працюємо в ім’я дружби між нашими народами, — сказав на мітингу в філіалі Товариства перуано-радянської дружби в Ікітосі інженер-хімік Харбей Ріваденейра. — Я ніколи не був у Радянському Союзі, але знаю про нього багато і заздрю вам, що живете в такому суспільстві.
Майже повторила його слова Іоланда Тіносо Рохас, інженер-меліоратор, яка навчалась у Москві, в університеті імені Патріса Лумумби.
— Я щаслива, що мені випало навчатися в Радянському Союзі, — схвильовано казала вона. — Я здобула знання, досвід, так потрібні нам, нашій країні, і тепер успішно застосовую їх на практиці.
Іоланда побувала в Києві, Астрахані, на власні очі бачила, як живуть радянські люди, і дуже хотіла б, дуже хотіла б, щоб і в них, у Перу…
Звучить іспанська, звучить російська… На Амазонці, далекій легендарній річці.
Ікітос, один з промислових і культурних центрів Перу, лежить приблизно в серединній течії Амазонки. Це найпівнічніший у басейні порт, куди доходять океанські судна. Центр департаменту Флоре. Місто на рівнині, двісті тисяч населення, переважає так звана колоніальна архітектура. Є навіть будинок, споруджений залюбленим у метал, металеві конструкції Ейфелем. Жодної дерев’яної деталі! Місцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що ліпляться одна до одної в районі порту. Їх сотні. Як і біля Ліми. Старі, напіврозвалені, і доля їхніх мешканців одна — випадкова робота на розвантаженні суден, очищення території порту… Це для чоловіків. Жінки зайняті різним промислом — кустарним, торговельним. Дітвора грається на вулицях. Сморід, бруд…
А річка плине. Велично, гордо. Як і сто, як, певне, тисячу літ тому. Несе каламутні води до океану. Води і вимиті десь у верхів’ї дерева, колоди, зелені купини… Згадується недавно прочитаний роман “Лопе де Агірре, король свободи” еквадорського письменника Мігеля Отеро Сільви, історичний твір про освоєння перуанських земель, дія якого розгортається головним чином на Амазонці (Мараньйоні). Чудовий твір! Написаний у кількох часових площинах, він воскрешає події давні, з часів проникнення сюди іспанських конкістадорів, дає змогу поглянути на героїв з різних точок зору.
Отож — Амазонка. Належить — для повноти вражень — проплисти нею кількадесят кілометрів униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полудні відвалює од причалу і повільно йде за течією. Зостаються позаду захаращені ящиками, штабелями лісу, дощок, машинами портові склади, нафтобаза, опиняєшся у володінні водної стихії.
— Ширина річки в цьому місці до трьох кілометрів, глибина сорок сім метрів, швидкість течії — сім кілометрів на годину, — пояснює Арістігос, наш гід.
йдемо під правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються після кожного судна, протилежний, лівий, мріє в далині.” Хатини на палях, невеличкі поселення, вирубані, випалені ділянки сельви, гігантські пальми, кедри (іспанські), на яких між гіллям пречудово себе почувають різні дрібніші рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвітом. Цупке’ коріння ліан. Занесені мулом товстенні стовбури стирчать з води підгнилими кінцями. Смужечка рису над самою водою. Викопані в грунті круті сходини, за якими в’ється вгору, до оселі, тоненька стежечка. Жінка полоще білизну, біля неї дітлахи махають услід — цивілізація!..
— П’ять хвилин течії Амазонки, — каже Арістігос, — досить, щоб протягом доби освітлювати таке місто, як Нью-Йорк.
Це — коли пустити ту воду на турбіни. І ще кілька цифр: Амазонка дає п’яту частину всієї річкової води, яку приймають океани нашої планети і, крім того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мільйона тонн мулу. Довжина цієї водної артерії 5,5 тисячі кілометрів, на протязі 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонія) займає площу майже 7 мільйонів квадратних кілометрів (у ньому вільно могли б розміститися майже шість таких республік, як УРСР), тут росте третина лісів планети. Амазонію називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств.