На це вже Крішна ніяк не реагував, і далі, до кінця вечері, вони сиділи мовчки. Олівейра теж з’явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечці кави, поцікавилася, чи не бажають іще чогось і, ледь доторкнувшись плеча Мікейроса — Крішна уже помітив, що вона торкалася його так при кожній нагоді, — вийшла.
2
Допивши свою каву, Крішна підвів голову і, чітко вимовляючи кожне слово, проказав:
— Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?
— Анітрохи. Я завжди радію, коли у мене лишаються гості. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.
— Я багато років прожив у горах. До того ж я давній і затятий альпініст. Мабуть, як і ви?
— У молодості, — скромно зауважив Мікейрос.
— А мені відомо, що від цього захоплення ви відмовилися вже у досить зрілому віці. І я навіть знаю, які обставини спонукали до цього.
— Дивно, — спохмурнів Мікейрос. Він не хотів, щоб Крішна нагадував йому про ці обставини. — Звідки такі подробиці?
— Нічого дивного. Вам час звикнути до своєї популярності і до того, що подробицями вашого життя цікавитиметься дедалі більше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?
— Та ще кам’яні плити.
— Їх можна перевезти до містечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навіть до столиці. Не така вже й проблема.
— То лиш так здається. Насправді ж це неможливо.
— Чому?
— Мені чомусь здається, що всі ці плити повинні лишитися тут. Бо тільки тут, у своїй стихії, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагніть зміст того, що закодовано у цих криптограмах та піктограмах людьми старожитніми, які були, мабуть, мудрішими за вас.
— Мені сказали, що збирати це каміння почали не ви. І взагалі, нібито це не ваша ідея, — делікатно зауважив Крішна.
— Так, віллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У містечку про нього вам міг розповісти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тібетцем, а мати — індіанкою з якогось із місцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар’єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потім повернувся на батьківщину, захопився альпінізмом і тривалий час водив в Анди багатих туристів. От, власне, і все. Важко сказати, звідки у нього взялося стільки грошей, що їх вистачило на будівництво цієї вілли. Ходять різні чутки. Вважають, що він убив кількох багатих американців з Півночі і заволодів їхніми грошима та коштовностями. Словом, різне кажуть. Для мене лишається достовірним фактом тільки те, що Команес збудував тут віллу і завіз сюди щось зо дві сотні кам’яних плит, які він зібрав на той час.
— А ви були одним із перших учених, хто зацікавився цими плитами, і дуже зраділи, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево і будиночок, і колекцію?
— От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, — мовивши це, Мікейрос пригадав, що годин зо дві тому він щось подібне вже розповідав іншому несподіваному гостеві, який сидить зараз у кімнатці за стіною. І від цього Мікейросу стало якось незатишно на душі.
— Я тільки висловив припущення, з яким ви люб’язно погодилися. — Мікейрос відчув, що Крішна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав ніби він дуже цікавиться ним. — Досі вченим і мандрівникам вдавалося знаходити чимало всіляких наскельних малюнків та піктограм. Сцени полювання, зображення тварин і рослин… Але ніхто й ніколи не надавав цим малюнкам такого значення і не висував таких теорій, як ви. Ну, а тепер уже — й ваші послідовники, яких поки що не так багато, як би вам хотілося.
— Маєте рацію, — буркнув Мікейрос. — Не так багато.
— То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Мені цікаво знати вашу думку.
— Пробачте, це цікавить саме вас і тільки вас особисто чи, можливо, за вами стоять іще люди, і їм справді небайдуже, в який спосіб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазі професійний інтерес.
На якусь мить вони зустрілися поглядами, і Мікейрос відчув, що, напевне, вперше за весь вечір він припустився помилки. І то досить серйозної. Не слід було питати про це, не слід…
— Усе, про що я запитую, цікавить тільки мене особисто, — досить твердо сказав Крішна. — Якщо вам щось не подобається в моєму запитанні, можете й не відповідати. Але чому б двом ученим, альпіністам і археологам, яких доля звела під одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такі речі?
Минуло кілька хвилин, перш ніж Мікейросові вдалося опанувати себе і він зміг досить вимушено всміхнутися.
— По-перше, досі я навіть не здогадувався, що ви не тільки альпініст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фірму, компанію… Наприклад, телевізійну чи радіокорпорацію… Отож у моєму запитанні нема нічого особливого. Що ж до кам’яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нічого спільного з наскельними малюнками первісних людей, які ми час від часу знаходимо по інших континентах, особливо в Азії і, зокрема, в Сибіру. Ці плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технічному розвитку ті люди безсумнівно стояли на вищому щаблі розвитку, ніж стоїть нині наша цивілізація. Поки що не вдалося розшифрувати й чверті того, що ми маємо. Але плити ці — точніше, значна частина їх — були залишені в культових центрах і потім оберігалися інками як послання до нас, у двадцятий чи навіть двадцять перший вік. Так, справді, досі не розшифровано й чверті того, що знайдено, а знайдено ж іще далеко не всі кам’яні “листи”. В моїй колекції майже три тисячі плит…
— Майже три тисячі? — аж подався вперед Крішна. — Ви називаєте реальну цифру?
— Можете полічити, якщо не вірите. На вулиці, на отому плато за будинком, виставлено найбільші плити. Чимало їх, менших, є в кімнатах, у двох майстернях, прибудованих до вілли, та в підвалі. Зо три сотні — у моєму будиночку в містечку.
— Тоді ви навіть не уявляєте, яким багатством володієте.
— Я живу досить скромно, як бачите… А багатством цим володіє моя країна, людство. Я тільки сторож та ще трішки… дослідник. Головне, що хоч цю кількість плит знайдено, що вони не знищені, не попали до рук якихось невігласів чи просто випадкових людей, які розкидали б їх по приватних колекціях. Досі багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорії походження цих плит, а уряд не поспішає із створенням спеціальної комісії. Вдаючись до найновіших методів і засобів дослідження, така комісія могла б узятися до вивчення цього кам’яного літопису… Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнічує. Певен, що рано чи пізно, а плити дочекаються свого часу.
— Безсумнівно. І все-таки, навіть не маючи підтримки уряду, ви зуміли прочитати деякі послання. Про це не раз писалось у латиноамериканській пресі, яка останнім часом виявляє дедалі більший інтерес до колекції сеньйора Мікейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навіть якийсь болгарський кінооператор, який зняв дві стрічки про ваші плити.
— Про це теж писали газети.
— Так, — кинув Крішна. — А цікаво, що пишуть нам люди тієї високорозвиненої цивілізації? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.
Мікейрос якусь мить сидів мовчки, потім, зітхнувши, підвівся з-за столу і підійшов до каміна.
— Давайте поміркуємо разом, — задумливо мовив він. — Вам, напевне, краще, ніж мені відомо, чого досягла наша цивілізація в розвитку науки, культури, техніки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче підступаємо до тієї межі, коли, захопившись одним із воєнних конфліктів, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймні ту частину людства, що рухає нині науково-технічний розвиток суспільства. Говоритимемо конкретніше… Чи подбали ми про те, щоб у разі якоїсь суперкатастрофи — чи то ядерної війни, чи якогось природного катаклізму — залишити по собі відомості про наші досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться після нас і, можливо, знову змушений буде починати з кам’яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберігаються наші знання, наші наукові досягнення, закодовані в теореми, формули, схеми, теорії? Книжки, фільми, магнітофонні плівки… Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й раніше від нас. А уявіть собі становище людей, які вціліють після ядерної війни, однак лишаться без бібліотек… Чого ми варті без них? Що вміє робити кожен з нас, якщо загине оцей “колективний мозок” — бібліотеки?