— Я розумію вас. І згоден: ви маєте рацію.
— Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континенті або на землі, яка прилягала до Південної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивілізації. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. І ці люди замислились: а як же зберегти знання, які вони набули, для поколінь прийдешніх, для цивілізації, що відродиться після них? Нехай навіть на інших материках? На чому описати свою спадщину? На папері, якщо вони знали його? На пергаменті? І знайшли єдино правильний вихід: закодувати все це піктограмами на кам’яних плитах. Тільки камінь зміг пережити всі катастрофи, пережити віки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому наші далекі предки.
— А вони самі, автори цих послань, загинули?
— Я вважаю, що велика група вчених тієї цивілізації зуміла врятуватися на космічних кораблях, які стартували з космодрому на плато Наска. Ви чули про нього?
— Ніхто не може сказати що це був саме космодром.
— Так, ніхто. Але я глибоко переконаний у цьому. Передбачаючи загибель Атлантиди, називатимемо її умовно так, ці вчені разом з тисячами своїх земляків перебралися сюди, на американський континент, де жили тоді ще дуже слабо розвинені племена (порівняймо для прикладу сучасний розвиток суспільства у Сполучених Штатах і Європі з розвитком племен, що проживають на Папуа — Новій Гвінеї), і збудували тут космодром. А в слушний час їхні кораблі вирушали до однієї з планет, яка вже була їм відомою і на якій встигли побувати їхні астронавти. Але перед тим як. полетіти, вчені намовили тисячі своїх побратимів день при дневі висікати на кам’яних плитах малюнки, схеми та всілякі зображення, смислу яких ті різьбярі, можливо, й не розуміли. І різьбярі “списали” піктограмами п’ять, шість, а може, й десять тисяч плит, розкидавши їх по континенту. Ці послання не могла “написати” одна людина чи навіть невеличка групка людей. Зображення на них, так само, як і гігантські зображення на плато Наска, могли створювати лише тисячі людей, які вже не дбали про свій прожиток. Адже не стане проста людина, яка дбає про щоденний шматок хліба, ось так, знічев’я, марудитись над якимись там плитами. І оцей космодром на плато Наска, то, власне, теж велетенська плита, гігантський лист із минувшини.
— Логічно, пане Мікейрос, логічно.
— Ясна річ, я не здатний зараз сказати з певністю, що саме відбувалося в ті часи. Припускаю лише, що вся науково-технічна еліта або загинула, або подалась у космос, а тут залишилися тільки представники нижчих верств, серед яких було надзвичайно мало високоосвічених людей. Так само може існувати кілька версій щодо того, який вплив тієї цивілізації зазнали місцеві індіанські племена. Але те, що інки успадкували від тієї цивілізації культуру і деякі наукові досягнення, то це безсумнівно. Хоч, на жаль, далеко не вся інформація була доступною навіть їм.
— А не могла технічна еліта навмисне приховувати від тубільців певну науково-технічну інформацію, щоб спрямувати їхній розвиток на співіснування з природою, на виявлення власних біологічних можливостей? Вам ніколи не спадало таке на думку, пане Мікейрос?
— Чесно кажучи, я припускаю, що могло статись і таке. Але є в цій версії щось… Щось антигуманне. Це все одно, що ми, розвинуті країни, раптом вирішили б ізолювати африканський континент чи країни Океанії від технічного прогресу, примусивши їх і далі залишатися десь там, на рівні кам’яного віку. Невже таке рішення мало б якесь виправдання?
— Тут я з вами не згоден, — твердо відповів Крішна. — Те, що людство пішло по шляху технічного розвитку суспільства, а не власного фізичного й духовного вдосконалення, є, на наш погляд, фатальною помилкою.
— На наш? — перепитав доктор Мікейрос. — Отже, ви все-таки не одні. Ви когось представляєте. Що це за організація? Ну кажіть уже, кажіть…
— Звичайно, представляю, — стенув плечима Крішна. — І взагалі, час відкривати карти. Все одно наша розмова і наші взаємини складатимуться так, що я змушений буду говорити правду. Ясна річ, я репрезентую цілу міжнародну організацію…
Мікейрос підвівся, взяв із журнального столика запальничку і, присівши біля каміна, підпалив жмутки сухої гірської трави, на які було покладено дрова. Крішна уважно стежив за кожним його рухом. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, і лише коли в каміні зародилося благеньке вогнище, Мікейрос заговорив:
— І що ж ви тепер пропонуєте людству? Я маю на увазі — ваша міжнародна організація? Знищити всю техніку, зректися набутих знань і повертатись у ліси та до печер, братися за кам’яні сокири? — Зараз, при вогні, він відчув себе впевненіше. — Як це, по-вашому, може виглядати в реальному житті?
— Так, ми радили б людству вдатися навіть до таких крайнощів. Задля його ж таки спасіння, задля врятування планети, яка, на наш погляд, є живою істотою, а отже, головним витвором природи. Оскільки ми, люди, руйнуємо свою екологічну нішу, згубно впливаємо на структуру самої планети, то нам уже тепер слід замислитися і над тим, як зупинити це руйнування, рятуючи і Землю, і рід людський. А для цього треба повернутися до первісного способу життя, як одного разу ми вже поверталися — ви самі стверджуєте це своєю гіпотезою. От тільки навряд чи ми можемо розрахувати на те, що людство послухається нас. Від технічного прогресу воно не відмовиться і техніку не знищуватиме. Але загальмувати процес технократизації планети, розповсюдження технічного прогресу на Африку, Азію й Океанію, припинити польоти в космос, якими ми “продірявлюємо” атмосферу, завдаючи планеті великої шкоди — це ми в змозі зробити, це не виходить за межі наших реальних можливостей. З часом прихильників нашої філософії ставатиме все більше, ми будемо всемогутньою міжнародною організацією, яка, регулюючи численність населення Землі і підтримуючи певний рівень технічного розвитку суспільства, водночас спрямує всі його зусилля на розвиток психофізіологічних можливостей кожної особи, як це роблять, наприклад, йоги.
— Он воно що! — похитав головою Мікейрос.
Увесь цей час господар “гірського гнізда” дивився на вогонь, і могло здатися, що він просто забув про свого співбесідника. Проте доктора Крішну це анітрохи не турбувало.
— До речі, ви замислювалися над таким дивним явищем: по всьому світу розкидано племена чи просто групи людей — залишки древніх племен і народів, які самим своїм існуванням ніби проводять певний експеримент. Мета цього гігантського експерименту — виявити й показати людині, які безмежні можливості для виживання в мудрому співіснуванні з навколишнім світом, вона має. Ми певні, що врешті, ґрунтуючись на цих досягненнях, людство створить якісно нове суспільство — суспільство титанів фізичної сили і духу, здатне виживати за будь-яких катастроф, катаклізмів і природних аномалій, а головне, як я вже казав, воно мудро співіснуватиме з самою природою планети.
— Усе це декларації, докторе Крішна. А деклараціями мене не здивуєш. Хоча, чесно кажучи, про товариство, яке ви репрезентуєте, я чую вперше. Хто ж його заснував, де воно, так би мовити, базується, що спричинилося до його появи? Коли це, звичайно, не таємниця, яку не можна розголошувати під страхом жахливої смертної кари.
— Авжеж, таємниця. Принаймні відповісти на більшу частину вашого запитання я не зможу. Але дещо все ж таки поясню. Тому що ви — вчений, в імені якого ми дуже зацікавлені. Нам хотілося б, щоб ви були з нами — ось що ви повинні усвідомити передусім, докторе Мікейрос. Ви, певне, чули, що колись, у давні часи, в світі було товариство, яке ставило своїм завданням знищувати й руйнувати всі види зброї?
— Так, дещо чув. Здається, до нього належали навіть декотрі європейські монархи, які намагалися не допустити розповсюдження алебарди, а згодом кулемета… Ось, власне, все, що я знаю.