Семен ударив тильною стороною долоні по каменю. Ще й ще раз, поки не відчув болю. Він озирнувся і побачив Тіма. Витягнута напружена шия, вузькі щілини очей, блискучі плити щелеп. Отже, і йому щось приверзлося? Тоді не варто докоряти собі й соромити себе. Може, це було не марево?
Тім подивився скоса, їхні погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.
— Там щось було? — спитав Тім.
У таких випадках він вважав за краще питати. Іноді він заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тоді той починав огризатися питанням на питання.
— Ти бачив?
— Я бачив, як ти прицілився.
“Та сама пісня, — втомлено подумав Семен. — Новий запуск старого диску. А втім, це тільки частина платні за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив”.
— Передай, нехай запустять зонд у наш бік. Для страховки, — сказав він і, зиркнувши на товариша, виправив себе: — Для перестраховки.
“Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посміятися над собою, — подумав він, помітивши, як здригнулися і враз стали непорушними губи “зброєносця”. — Тім збагнув справжній зміст моїх слів і те, Що криється за ними. Він добре вивчив мене. Це ще одна частина платні. Скоро він навчиться бачити мене “голим” — без прикрас і облуди. Чи витримаю я перевірку? Чи він скине мене з п’єдесталу?”
Тім увімкнув рацію, і за кілька хвилин з корабля надійшла відповідь, яка розвіяла останні сумніви. “Повернемося?” — подумав Семен. Мабуть, він подумав уголос, тому що одразу ж луною відгукнувся Тім:
— Повернемося на корабель?
— Додивимося квадрат, — з жалем заперечив йому і собі Семен. — Щоб удруге сюди не повертатися.
Він увімкнув електронний щуп, подивився на екран, звіряючись із картою, і повільно, як наказувала інструкція, рушив в обхід скелі. Тім, тримаючи напоготові зброю, йшов за ним, зберігаючи належну відстань. Він ні на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать. Її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправді ж були м’якими й нечутними. Тім примудрявся утримувати в полі зору й цю постать, і невелику ділянку навколо неї і водночас — бачити віддалену перспективу. Цього навчили його ще в школі косморозвідки.
Багряні відблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишній світ химерним мигтінням. Тіні були зовсім не такі, як на Землі. Вони щоразу змінювали колір, ставали об’ємними, наче на голограмі. Скелі й віддалені горби густо заросли чагарником — високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дріт. Тут стояв різкий нудотний запах: чагарник виділяв якісь летючі масла і, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися міріади дрібних комах — єдиних живих істот, що лишилися на планеті. Всіх інших, рахуючи й розумних, знищили білі звірі, про яких із забобонним жахом розповідалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матеріалі, схожому на стрічки грубого полотна. Мало не два місяці витратили учасники експедиції на розшифрування цих записів. Вивчивши мову аборигенів, вони водночас довідалися, що це — мертва мова, бо народ, носій її, вже не існував.
Семен зупинився, простягнув руку. Тім глянув у вказаному напрямку і помітив вхід до печери. На камені синьою фарбою було намальовано коло і стрілу. Тім підійшов до товариша, Семен відчув на потилиці його подих. Він усміхнувся, покрутив головою і промовив:
— Нас запрошують.
— А чи це запрошення? — спитав Тім.
— Зараз з’ясуємо. Чекай тут.
Семен низько нахилився і пірнув у печеру. Незабаром почувся його голос:
— Ласкаво просимо!
Повторювати запрошення двічі не довелося.
Печера виявилася просторою, в ній легко могли розміститися п’ятеро осіб. Крізь вузьку Щілину в склепінні проникали розсіяні промені, під якими виблискувало вологе каміння. Довільно виникали і розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк збитий топчан, поряд з ним — одноногий стіл, другим кінцем обіпертий об каміння.
На цьому саморобному столі Семен уже розгортав знайдений тут же сувій, густо списаний синіми позначками. Він робив це так обережно, наче сувій мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стінах, він нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки і ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тіма, сказав:
— Тут був останній притулок вченого. Він залишив для нас послання.
— Для нас? — спитав Тім, зазираючи йому через плече.
— Атож. Окрім нас, прочитати його нікому. Проте він про нас не знав… Він, мабуть, гадав, що помирає останнім з людей на цій планеті…
— Для кого ж він писав? — спитав Тім.
Відлуння його голосу вдарилось об склепіння печери і, немов кажан, злякано метнулося назад…
Запис перший
“Ми оточили своє місто потрійною огорожею. Від самого початку я і мої колеги не вірили в байки чафхів про диявольську хитрість білих звірів. Проте навряд чи вони могли зрівнятися за розумом хоча б із чафхами. Ми боялися їхніх зубів та пазурів дужче, ніж їхньої хитрості.
На той час ми вже знали: білий звір нападає на жертву завжди ззаду. Робить він це мовчки і, тільки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навіть на відстані цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що він жахливіший від найгрізнішого ричання. Він вчувається людям ночами, і тоді вони зіскакують з ліжок і, роздягнуті, охоплені страхом, вибігають з помешкань. Вони мчать крізь ніч, не розбираючи дороги, і благають про смерть, як про порятунок.
Коли з’явилися на нашій планеті білі звірі?
Літописи про них не згадують. Правда, історики знаходили свідчення про різні чудовиська, але при уважному вивченні виявлялося, що то не білі звірі.
Вони мають іще одну назву — “небесні”. Ця друга назва зацікавила мене. Звідки й чому вона з’явилася? Витончена фантазія, вигадки містиків, злий задум жреців, які лякали непокірних? Чи в цьому криється якесь свідчення?
У працях історика Ертауна я натрапив на розповіді мисливців з племені чафхів. Чафхам, як відомо, не можна цілком довіряти, однак їхні оповіді здалися мені цікавими.
Четверо мисливців, що полювали на горбах поблизу озера Лані, нібито бачили, як на небі, подібно до блискавиці, з’явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На місці її падіння здійнявся стовп пари, почулося гучне сичання.
Мисливці попадали на землю, закривши очі руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулі розколину. Одного з мисливців послали по вождя.
Але й вождь, ясна річ, не міг пояснити появи “небесного дарунка”. Він просто звелів віднести кулю на Священну гору.
А за кілька днів, під час одного з молитовних ходів на Священну гору, мисливці побачили білих звірів. Чафхи запевняли, що тоді звірі були зовсім маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.
Одного з них жрець приніс до храму. Він годував його з рук, і звірятко швидко звикло до людини: прибігало на поклик, розуміло деякі слова. І росло, перетворюючись у слухняного звіра-охоронця. Якось він навіть врятував священні храмові таблички від грабіжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибігши в храм, служитель культу побачив мертвого грабіжника з прокушеною білим звіром потилицею.
Згідно з твердженням жерця, відтоді звір почав швидко рости. Незабаром він уже був по пояс людині. Звір лишався таким самим слухняним, як і раніше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.
Невдовзі і жредя знайшли у храмі мертвим з раною на потилиці.
Звір зник…
Це і є, як стверджує історик Ертаун, перше свідчення про білих звірів.
Я вирішив перевірити його твердження. Для початку необхідно було зібрати і систематизувати свідчення очевидців про зустрічі з білими звірами, впевнитись у їхній достовірності, потім порівняти їх між собою.