А істина полягає в тому… В чому ж? Він знову втратив нитку роздумів… Треба повернутися назад, до того місця, коли він подумав про Валю. Про що він думав тоді?
Про різницю між Євгеном і автором записів. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимість мала інший напрямок. Звідти й треба починати пошуки істини.
Шукати істину зараз? Визначати подібність і різницю між жителями різних планет, різних цивілізацій? Теж знайшов відповідний час.
Та чи є відповідний час для пошуків істини?”
Запис п’ятий
“Білі звірі розмножуються з швидкістю, яка просто лякає. Вже ніхто з нас не наважується виходити за огорожу укріплення.
Білі звірі знищили запаси продуктів, навіть ті, що були сховані в глибоких підземеллях. Як вони туди дістаються, лишається загадкою. Її ніхто не наважується розгадувати, бо ті, хто спускається в підземелля, рідко повертаються назад.
Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають ліси. Про рейди проти білих звірів нічого й думати. В останньому рейді брало участь вісімсот ополченців, а лишилося в живих п’ятеро. Вони розповідали, як котилися на них живі вали з червонуватими очима, що горіли жагою і люттю. Вони вбивали десятки звірів — на їхньому місці з’являлися сотні, вбивали сотні — з’являлися тисячі. Незліченні білі зграї пожирали ліси, посіви, вбитих родичів, живих і мертвих мисливців.
Наше укріплення — одне з останніх у провінції. Серед солдатів почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткіших заходів, щоб утримати їх від дезертирства.
Я тримався з останніх сил, змушував себе не спати. Тільки-но дрімота хоч на кілька хвилин склеплювала мої набряклі важкі повіки, мені вчувався писк. Він летів у мене, мов спис — гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вістрям у мозок. Від жаху перед ним я ладен був тікати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але після того, як поставлю заключний дослід. Необхідність його була останнім якорем життя.
Ми згодували потиличну частину свіжої туші одному із звіренят. Потрібна була ще доба, щоб остаточно пересвідчитись у своїх припущеннях.
Однак наші піддослідні теж не дрімали. Здавалося, вони експериментують з нами. Приміром, один із звірів прикинувся дохлим, спіймав за полу шинелі солдата, котрий доглядав його, і прокусив йому поти лицю… З “їсти свою жертву він не встиг. Другий солдат застрелив його.
Я наказав не прибирати вбитого звіра із загородки і впустив до нього маленьке дитинча, годоване тільки рослинною їжею.
На наш подив і жах, звіреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потім стало пожадливо виривати шматки м’яса з інших частин туші. Невдовзі я впевнився, що мої гіпотези цілком підтверджуються.
Про результати я поквапився доповісти жерцю Сандуу. Він глянув на мене спідлоба великими ясними очима, на його переніссі зібралися дрібні зморщечки, начебто він збирався чхнути.
— Отже, ти нарешті переконався?
— Так. У потиличній частині тварин є речовина, що діє на білих звірів як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий ріст.
Жрець важко підвівся, і тільки тепер я відзначив про себе, як він схуд. Навіть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкі плечі злегка горбились. Дрібні зморшки збіглися на переніссі і так швидко розійшлися. Обличчя стало майже незворушним. Він добре володів собою, як і всі жреці. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над іншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, ніби спеціально виведена порода людей-володарів: високі, плечисті, з незворушними лицями, впевнені в собі. Великі ясні очі жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:
— Іти нарешті можеш порадити, як з ними боротися?
Ні його лице, ні його очі не обдурили мене. Я добре зрозумів прихований зміст його “нарешті”. Але не злякався. Мені нічого було втрачати, крім життя, а ним я вже не дорожив. І я відповів відверто:
— Поки що ні.
Він уколов мене швидким поглядом.
— Знання, які ми добули, не потрібні?
— Непотрібних знань не буває. Раніше чи пізніше вони дадуть свої плоди.
— “Пізніше” нас уже не цікавить. Чи ти вирішив залишити відомості про білих звірів їхнім нащадкам?..
“Хіба нема правди в його словах? — думав я. — Але треба ще визначити, яка частка правди. Він вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємниці, а про те, як врятувати людей. Але обидві ці проблеми пов’язані нерозривно. І мій обов’язок вченого полягає насамперед у тому, щоб відкрити істину, добути нові знання. А вже потім їх можна використовувати для створення засобів боротьби. Це зроблю я або він, можливо, він це зробить навіть краще. Їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподілено ролі в нашому суспільстві…”
Я чув голоси дітей за вікном і відчував запах квітучої алугувини. У неї великі білі квіти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зірвати їх, треба залізти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись і кого я втратив, і в мій мозок вп’ялася безжалісна отруйна думка: “А чи міг би ти так роздумувати, якби живі були Ксанда і Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тоді ти визнав би, що в словах жерця є логіка і що цього разу він, жрець, говорить з позиції логіки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрібних знань не буває…”
* * *
“… — Я завжди дивувався, які ми стали різні, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хіба Григорій Олександрович у даному разі може бути для мене прикладом? Він літня людина. Все, що він устиг зробити, лишилося позаду. Над усе він боїться втратити те, що придбав.
— Таж він не просто обертається назад! Він перевіряє себе, щоб виключити можливість помилки, — заперечив я.
— Істину треба вміти відчувати, — сказав Євген. — Інтуїція вченого — дивовижний інструмент. Це той самий “дубець”, котрий безпомилково вказує на воду там, де іншим доводиться рити землю сотнями свердловин.
— Однак рано виносити досліди за межі лабораторії! Треба почекати, треба перевірити наслідки попередніх дослідів, — промимрив я, відчуваючи, наскільки прісні й нецікаві мої слова. Я розумів, що Валі та іншим уже набридло мене слухати.
Євген хитнув головою, і густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Він промовив:
— Як казав Леонардо, “не обертається той, хто спрямований до зірки”!
Валя відверто милувалася ним. А він скоса поглядав на представника президії академії.
І тоді я сказав… Що ж я сказав?..”
Тім простягнув руку до сувоя. Він не розумів, чому Семен зволікає…
Запис шостий
“Зграя білих звірів з’явилася в околиці столиці.
Їхній натиск не стримує ні сила зброї, ні глибокі рови, ні отруєні шматки м’яса, які ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотніх перехожих і на великі загони озброєних солдат. Люди гинуть не тільки від їхніх ікл, а й від голоду та хвороб. Епідемії, про які вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали підприємства. Люди поступово повертаються до первісного способу життя, стають іграшками стихій…
Після повернення нашої експедиції збори жерців позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дістати зілля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам’яті…
І ще одне бажання пригнічує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлого життя. Я силкуюся дістатися до озера Лані, де мисливці вперше помітили білих звірів, що впали з неба.” Можливо, мені пощастить розгадати їхню таємницю.
Дорогою я дійшов висновку: там, де росте чагарник лиху, білі звірі не водяться, і тільки-но вони поїдають на якійсь ділянці рослинність, вона густо заростає цим чагарником…”