— Дивна людина! — вигукнув Тім, коли вони закінчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…
— Шкода, що він усе-таки не дійшов до озера Лані, — сказав Семен.
Задушлива, чадна темінь оточувала печеру. Біля входу коливалося сизе марево, облямоване сріблистими блискітками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар’єр.
— Треба дійти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записів.
— Завершити його шлях? — напівпитально мовив Тім, спершись ліктем на кам’яний залом.
— Чому його, а не наш? — у тон йому відповів “Семен, досить уже вивчивши зброєносця,
— Ну, це він хотів з’ясувати…
— А ти не хочеш?
— Та я ж згоден іти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тім.
— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати його народ, його цивілізацію? Адже рятувати вже нікого…
— Нікого… — розгублено повторив Тім, вкотре дивуючись, як це Семенові вдається читати його думки. Тім намагався наслідувати його у всьому — в сміливості, в сумлінності, в умінні володіти собою — і часто-густо досягав цього. Але як навчитися відгадувати думки?
Він спідлоба глянув на Семена і сказав, мовби думаючи вголос:
— Це буде йому найкращим пам’ятником.
Він думав, що ця репліка піділлє масла у вогонь, і не помилився. Темні Семенові очі спалахнули, обличчя пожвавішало.
— Пам’ятником? — перепитав він. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам’ятник?
— А чого ж? — продовжив гру Тім. Він знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навіть коли пояснення були непотрібні.
Семен допитливо подивився на Тіма, зрозумівши, що той прикидається. Тімові очі були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже він любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначності і промовив, несвідомо наслідуючи брата:
— Пам’ятаєш, він пише: “Непотрібних знань не буває…”
Поснули вони швидко. Семен неспокійно крутився уві сні, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили білі звірі. Найбільший з них, ватажок, розкрив пащу, всіяну гострими іклами, і закричав:
— Знаєш, хто я? Я — Бідолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бійся. Ми не чіпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас біля озера…
— Ні! — вигукнув Семен і прокинувся.
На нього стривожено дивився Тім.
— Що сталося? — спитав Семен буркотливо. — Чого ти витріщився на мене? Спати не даєш…
— Ти кричав у сні, — сказав Тім, перевертаючись на другий бік.
Семен прислухався до того, що робиться надворі. Йому почувся тріск гілок. Він схопив зброю, тихенько підвівся і попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:
— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.
— А куди ти зараз ідеш? — спитав Тім, не обертаючись.
— Подивлюсь, яка погода, — відповів Семен.
Гра тривала далі.
Увімкнувши ранцеві гравітри, вони летіли низько над дорогою. Через кожні десять кілометрів виходили на зв’язок. Праворуч від них громадилися скелі, зводячись зазубреними піками в порожнє блідо-бузкове небо. Ліворуч дорога по краю круто уривалась, іноді траплялися напівзгнилі дерев’яні стовпчики, що лишилися від колишньої огорожі. І скрізь — в ущелинах скель, обабіч дороги — стриміли, наче дротяні “їжаки”, кущі лиху.
Розвідники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрідка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.
— Схоже на те, що тут немає білих звірів, — з підкресленою безтурботністю сказав Тім. — А хотілося зустріти хоча б одного з них… Невже нам не пощастить?
“Страх невідомості непокоїть над усе”, — згадав Семен рядок з вірша і втішив товариша:
— Може, ще й зустрінемо. Тільки невідомо, кому тоді пощастить.
— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тім.
В голосі його виразно вчувалася надія.
— Це було б непогано, — усміхнувся Семен.
Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тільки-но вони проминули його, за закрутом річки відкрилося місто. Блищали дахи будинків, відливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямі вулиці простяглися від нього, мов промені зірки.
Розвідники довго роздивлялися місто в біноклі. Здавалося, хоч один же хтось мусить з’явитися на цих вулицях, виглянути у вікно, відчинити двері будинку. Проте місто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед і викурили бджіл.
Вони перелетіли через річку і кілька разів облетіли місто. Не помітили нічого підозрілого й вирішили опуститися на майдані. Оглянули його і вийшли на довгу пряму вулицю.
Гучно лунали кроки на плитах. Розвідники трималися посеред вулиці, подалі від будинків. Скоса поглядали на відчинені й напіввідчинені двері, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вітринах товарами, повз майстерні. Тім чекав, що ось-ось до їхніх кроків приєднається інший звук. Він почав вдивлятися в порожні вікна: раптом там з’явиться чиєсь обличчя?
Семен зупинився біля будинку із зірваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, і його обличчя відбивало болісний роздум.
— Зайдімо? — спитав він і, не чекаючи відповіді товариша, відповів сам: — Зайдімо.
Тім пішов слідом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий’звід пістолет-лазер.
Вони опинилися в темному довгому коридорі. Мов три бійниці, світилися входи до кімнат.
— Постій тут, — сказав Семен і ввійшов до найближчої кімнати.
За хвилину звідти почувся його голос:
— Заходь.
Тім розслабив пальці, що стискали рукоятку пістолета.
Кімната, очевидно, була вітальнею. Овальний стіл, шафи в нішах, крісла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на підлозі. Всі речі стояли на своїх місцях, нічого не було перевернуто, розбито — ніяких слідів боротьби.
Вони оглянули другу кімнату. То була спальня. Поперек широкого ліжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.
В третій кімнаті — дитячій — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав біля входу в кімнату, скелет дитини — в кутку. В обох — поламані шийні хребці.
Навдивовижу ясно пригадав Тім рядки записів. Він побачив усю сцену загибелі людей, почув їхні крики… Враз пересохло в горлі, захотілося швидше вибратися звідси.
Однак Семен і не збирався йти. Він опустився на дитячий стільчик, що жалібно зарипів під ним. Звук був неприємний — ніби вони почули скаргу мертвого дому.
Семен сидів у незручній позі, зігнувшись, поклавши підборіддя на коліна і напівзаплющивши очі. Тімові здалося, що він знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися відчайдушні крики, швидкі кроки, брязкіт зброї. Довгі білі тіла, що ожили в його пам’яті, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навиліт жахливий писк.
Ніяк не вкладалася в рамки звичної логіки страшна арифметика. На цій планеті бушували війни й повені, виверження вулканів і епідемії. Вчені застерігали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали різні пророцтва. Та хто міг передбачити, що найстрашнішою і невідворотною небезпекою, “карою небесною” стануть якісь невеликі тварини, названі білими звірами.
Тім помилявся: Семен думав не тільки про цю планету. Він згадував: “…і тоді я сказав Євгенові:
— Нам щонайменше потрібен ще рік.
Я знав, що представник президії академії прислухається до моїх слів, що від нього залежить фінансування наших дослідів. А втім, і Євген пам’ятав про це.
— Наші досліди вже коштували немало! Ми не можемо без кінця витрачати державні гроші!
— Однак комусь це може обійтися ще дорожче, — заперечив я.
Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене і демонстративно відвернулася.
— Кому ж? — засміявся Євген. — Марсіанам?..”
Семен хитнув головою, відганяючи невідчепні спогади, і незграбно підвівся. Потягнувся, розминаючись після довгого сидіння.