Выбрать главу

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив він, не помічаючи запитання в погляді Тіма.

Він дістав карту, звірився з нею.

— Можемо летіти до озера Лані. Звідси недалеко, — сказав.

“Він так звик до мене, що забуває пояснювати свої рішення, — думав Тім. — Але хто з нас більше винен у цьому?”

Вийшовши на вулицю, вони ввімкнули гравітри і попливли в прозорому повітрі. Під ними тяглися долини, геть зарослі чагарником лиху.

— Білі звірі з’їдали дерева і людей, а їх з’їв чагарник, — невесело пожартував Тім.

Семен різко повернув до нього голову, наче тільки цієї миті згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навіть його запах, летючі масла, які він виділяє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивілізації люди знищували не потрібний їм чагарник, відвойовуючи місця для полів, та коли білі звірі знищили людей, чагарник розрісся і в свою чергу знищив білих звірів…

— Тоді ми скоро повинні знайти їхні останки, — дійшов висновку Тім. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам відомо, росте всюди, крім боліт.

Внизу пропливли луки, пасма горбів… Потім горби скінчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису і карти, розвідники були поблизу мети.

Семен круто спікірував униз. Тім-за ним слідом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записів, щоб знайти зброю проти білих звірів!

Береги великого круглого озера були всіяні кістяками. Сотні тисяч кістяків в одній позі — спрямовані до озера, розпластані в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звідки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Він показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самій вершині й недалеко від кратера натрапили на металеві уламки, які стирчали з грунту. По формі їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дістав ніж і почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Губи ворушилися. Тім спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливі зморщечки зникли.

“ — Я багато прощав тобі, брате, коли ти заважав мені, — казав Євген. — Думаєш, я не розумів, чому ти робиш так? Не тільки Валя стала причиною. Ти просто заздрив мені! Все життя, від самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Він навіть не думав, як ранять ті слова й та правда, що була в них.

— Але тепер ти намагаєшся шкодити науці, якій я служу, — вів далі Євген. — А цього я тобі не дозволю!

Семен відвернувся — не хотів бачити блідого обуреного обличчя із скривленими губами, що робили його майже невпізнанним. І так, не дивлячись на Євгена, він промовив:

— Я залишаю твою лабораторію. Назавжди. Міняю професію. Буду літати. Я більше не матиму ніякого відношення до твоїх дослідів.

На одну-єдину мить він зустрівся очима з братом і побачив: той зрозумів, якого болю завдав йому.

— Роби, як знаєш, — відповів Євген. — Але пам’ятай: те, що лишиться після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі”.

…Тім торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. І тоді той насилу вимовив:

— У легенді була правда. Це небесні звірі. І знаєш, з якої планети?

В його очах з’явився недобрий блиск, який не сподобався Тімові. Він заглянув через плече товариша і побачив літери, вибиті на металі.

— Хай йому чорт, невже це…

Тім замовк, підшукуючи потрібні слова. Його обличчя скривилося. Він хапав повітря ротом, мов риба, захлинаючись від образи й люті, від дурної безпорадності, від свідомості того, що вже нічого не можна змінити, що все вже сталося. Ці почуття переповнювали його, гнітили. Він не знав, як позбутися їх. Давлячись від огиди, він виплюнув кілька непристойних слів.

Семен здивовано звів голову.

— Не допоможе, — сказав він. — Перевірено.

Він міцно стулив губи, і Тім ще раз відзначив, які вони схожі із своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрі, згадував Тім. Семен пішов звідти після сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрібниця: Євген хотів негайно перевірити вплив космічного випромінювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, які нібито здатні відчувати найнезначніші порції опромінення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому ті миші мали бути індикаторами на кораблях і у фізичних лабораторіях…”

Різко пролунав Семенів голос:

— Можна вважати доведеним, що на цій планеті білих звірів практично не лишилося.

Тім подивився йому просто в очі:

— Отже, ми можемо повертатися назад?

— Так, — відповів Семен. — Але спершу я передам дещо на корабель.

Він увімкнув передавач. Тім слухав Семена й думав: на кораблі здивуються його рекомендаціям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й підручні автомати негайно почали збирати насіння і сік чагарника лиху.

Тімові хотілося спитати, навіщо їм так багато, однак він промовчав і взявся допомагати Семенові упаковувати кістяк білого звіра, готувати його до транспортування.

— Щелепи в них точнісінько такі, як у земних гризунів, — зазначив він. — Тільки набагато більші…

— Нічого дивного, — відгукнувся Семен. — Коли їхні предки перебували в біосупутнику, вони називалися білими мишами… Так, так, білими лабораторними мишами, — повторив він. — Земні генетики, щоб одержати ідеальні індикатори для космічних кораблів і орбітальних станцій, вивели надчисту породу! Надмірно чутливу до випромінювань.

— Це був той самий біосупутник, який потягла за собою комета? — спитав Тім.

Він волів би не питати, та треба було з’ясувати все до кінця.

— Так. Вона потягла його і повела за собою, мов бичка на мотузочку…

Тім бачив: Семенові губи пересохли, і він раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утішити товариша, Тім сказав:

— Мандрівка з кометою могла викликати мутацію.

— Могла, — відрубав Семен. — Однак це не зменшує нічиєї виті. Той, хто виводив чисту породу, зобов’язаний був передбачити й такі наслідки. В тому ж, що чужинці пристосувалися до місцевих умов краще, ніж самі аборигени, нема нічого дивного. Історія нашої Землі знає чимало прикладів, коли рослини, тварини або мікроби, занесені з одних місць в.інші, пригнічували і губили місцеві породи… До речі…. — він помовчав, напружено думаючи про щось і рухаючи жовнами, — чиста порода могла зазнати мутації в такому ж напрямку не лише в космосі.

Його очі блищали двома сталевими кульками, в яких відбивалося світло. Брови, застиглі й напружені, здавалися двома стрілами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: “Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричі інтенсивніше від будь-якої іншої породи мишей. Під час польоту зміниться щонайменше чотирнадцять поколінь, кожне з яких перебуватиме в космосі на три тижні менше попереднього. Ми можемо з’ясувати з більшою точністю, що означає ця різниця для впливу космічного випромінювання на мозок тварин. Тоді я відповім на твоє питання про психічні зрушення у деяких космонавтів на далеких рейсах…” І ще звучали в нього у вухах Євгенові слова: “Те, що залишається після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі…”

Невже він усе життя помилявся в своєму братові, а водночас, виходить, і в собі?

Корабель сів на космодромі штучного супутника. Підйомник прийняв металеву сигару капсули в пружні обійми і опустив на нижній ярус. Цього разу, порушуючи субординацію, Семен першим вийшов, із капсули. Привітався з диспетчером і, дивлячись на його золоті нашивки, спитав:

— Ну, що там, на Землі?

— Ви вже знаєте? — здивувався диспетчер. — Але звідки?

— Про що це ви? — спитав астронавігатор. — Що сталося?