Роздягаючись і відповідаючи на вітання товаришів по команді, які поспішали в обійми емоціотектора бадьорості, Іван пригадував реєстр збірних команд, що брали участь в іграх. Команд було дванадцять, п’ять — із Сонячної системи: збірні Землі, Місяця, Марса, Астрономічного союзу і зовнішніх планет; решта — збірні людських поселень біля інших зірок. Ще знайомлячись із командами по відеоканалу, Іван з трепетом чекав на зустріч з іншими розумними істотами, але в цьому питанні прогнози його улюблених письменників не підтвердилися: певно, людська цивілізація була унікальною у всесвіті, в усякому разі, людина, яка за тисячу років космічних подорожей проникла до центру галактики, братів по розуму не знайшла.
Ця гра зі збірною Марса була передостанньою і найважчою: збірна Марса з волейболу була чемпіоном Галактичного спортсоюзу, а земляни володіли Кубком попередніх Олімпійських ігор, і вони мали в цьому двобої довести, що Кубок належить їм по праву.
Іван хвилювався; незважаючи на захисний бар’єр психомасажу і місяць аутотренінгу, думки його все частіше поверталися в рідний час. Він гнав їх геть, але марно. Товариші розуміли, що з ним діється, проте тактовно вдавали, що не помічають його стану. Він допомоги не просив, не чекав, отже, міг сам справитись із своїми емоціями.
О десятій годині і десять хвилин старший тренер-організатор збірної Землі вишикував гравців і, зітхнувши, сказав:
— Ми маємо п’ять перемог, постарайтеся, щоб їх стало на одну більше.
Всі засміялися, а Іван, відчув, як тане в душі лід напруження. Він знав, що в інших командах теж є вихідці з минулого, в тому числі і в команді Марса — Пилип Ромашин, який жив у двадцять третьому віці: правила ігор дозволяли зміцнювати команди гравцями минулих віків, які пройшли атестацію і дали згоду на часове переміщення; парадокси часу виключалися, наука тридцятого сторіччя викреслила час із списків ворогів людства. Іван був знайомий і з Пилипом, і з іншими гравцями, які подолали прірву часу, і від думки, що повертатися в свій час доведеться не тільки йому, заздрощі до тих, хто залишається, і невдоволеність собою минули. Він розумів, чого сподівались од нього товариші: в нього вірили, і єдиним способом віддячити їм за цю віру могла бути тільки самовіддана гра.
Звичайно, що й серед людей тридцятого сторіччя було немало чудових спортсменів, які досконало володіли всіма прийомами волейболу. Але треба було, крім цього, ще й любити волейбол так, як любив Іван, жити грою, забуваючи про все на світі, віддавати їй всю пристрасть, запал, сили й емоції. А що фізичні можливості людей минулих років і тридцятого сторіччя не були рівні — нікого не хвилювало. Медицина і біологія на той час розбудили багато центрів, які споконвіку спали в людському мозку, тож розбудити їх у Івана було нескладно.
Гру він почав у четвертому номері біля сітки, в нападі. Подавала збірна Марса. Перший м’яч було послано, як і завжди, в майбутнє, другий — на задню лінію майданчика землян. М’яч прийняв гравець задньої лінії Гвендолін, гравець у третьому номері — Стан підкоригував передачу і видав м’який плавний пас невисоко над сіткою, так званий напівпростріл. Іван, вистрибнувши над сіткою, пробив м’яч майже вертикально вздовж сітки, в першу лінію майданчика збірної Марса. А тут прийшла перша подача, надіслана в перший номер поля землян і, як виявилося, на півтори хвилини в майбутнє. Помилився, приймаючи її, Леонід, при передачі нападаючому переграв Лван, і цей м’яч було втрачено. “Білий” бал: подача залишалась у марсіан, а гравцям збірної Землі зараховувалось одне очко — половина оцінки: якби вони забили обидва м’ячі-забрали б подачу, якби обидва м’ячі забили марсіани — вони мали б “червоний” бал — два очка і подачу.
І з цього моменту гра у землян, як кажуть, “не пішла”. Різко. Незрозуміло. Немов зникли десь і навики, і реакція” і відчуття часу.
В налагодженому механізмі їхньої команди щось розладналося. Цієї миті з повітря вискочив м’яч минулої подачі марсіан. Гвендолін із запізненням впав, і м’яч потрапив у сітку. Трибуни загули. Іван перехопив погляд Стана і знизав плечима.
— Спробуємо змінити режим?
— Почекаємо, — глухо відповів Стан. — Треба відіграти хоча б стандартне блокування, я не відчуваю настрою.
Тренер стежив за грою зовні спокійно, відповідаючи на поради запасних гравців короткими “так” і “ні”. Він теж бачив, що команда втратила настрій, але не міг визначити причину. Хвилинної перерви, однак, поки що не брав — спочатку слід було самому розібратися в причинах поганої організації гри, хлопцям зробити це складніше.
Перший сет вони програли з рахунком тринадцять — двадцять. В середині другого тренер узяв нарешті перерву.
— Ну що? — тихо, але гостро спитав він гравців, розпалених, спітнілих і злих. — Перегоріли? Чи сітка височенька? Де стиль команди? Чому хроноімпульси одноманітні? Адже вони спіймали ваш темп хроноподачі, а ви продовжуєте в двохвилинному ритмі. Змініть ритм, грайте другий, третій варіанти впереміжку, збийте їх з пантелику. Вони не вищі за вас, але тактику обрали кращу. Зрозуміло? Іване, ти сядь, відпочинь, замість тебе пограє поки що Сосновський.
— Заміна в збірній команді Землі, — гучно сповістив голос судді-інформатора. — Замість номера чотири — Івана Погуляя грає номер дев’ять — Януш Сосновський.
Іван сів поруч з тренером і випростав ноги, не дивлячись на товаришів, які вдавали, що нічого не сталося. Тренер придивився до його похмурої фізіономії і хмикнув.
— Втомився?
— Не знаю, — відповів Іван, подумавши. — Щось заважає грати, а що саме — не зрозуміло.
Кілька хвилин мовчали. Гра трохи вирівнялась, але різниця в очках була завелика, щоб сподіватися виграти сет.
— А ти спробуй зіграти вище своїх можливостей, — тихо промовив тренер. — Ти можеш. І перестань думати про повернення. Я правильно тебе зрозумів?
Іван спалахнув. Тренер розуміюче кивнув і стиснув його плече твердими пальцями.
— Ти не перший мій гість з минулого, Іване. На попередній Олімпіаді у нас грав Леон Панасов, твій не тільки сучасник, а й земляк. Ідучи, він сказав: “Тепер певен, що проживу свій вік недаремно — я бачив свою мрію, значить, працював і мріяв правильно”.
— Я його розумію, — пробурмотів Іван.
Другий сет збірна Землі теж програла. Тільки в третій партії, при нічийному рахунку, тренер випустив на майданчик Івана, спраглого боротьби і сповненого бажання зробити неможливе. Серце закалатало рівно й сильно^ зникла скутість, з’явилося відчуття польоту і удачі, тіло позбулося ваги, стало легким і слухняним. Він одразу побачив гру, моменти польоту м’яча розтягувались для нього в секунди, за які він встигав визначити його траєкторію, підготуватися до прийому першої подачі, прийняти м’яч і видати з точністю майже автоматичною.
Спочатку він, граючи в захисті на другій лінії, дістав, “мертвий м’яч”, посланий нападаючим збірної Марса в кут майданчика. Величезний зал озвався громом оплесків, але Іван їх не чув.
— Міняймо темп, — сказав він Стану. — Максимум — третій варіант.
Той був відмахнувся, потім придивився до його обличчя, немов не впізнаючи, і передав іншим гравцям:
— Хлопці, граймо третій, гранично! І вони заграли.
Гвендолін з центру майже зразу видав Іванові пас у другу лінію. Це був дуже важкий для виконання нападаючий удар: Іван злетів у повітря, повернувся на льоту на дев’яносто градусів, показав противнику ліву руку, тим самим обманув блок і з’ сухим дзвоном вбив м’яч у центр майданчика марсіан — при виконанні завершального удару переміщати м’яч у часі не дозволялося.
Зал зашумів, потім знов завмер.
Іван разом зі Станом і гравцем під номером п’ять провели чудову триходову комбінацію — так зване “дзеркало” — причому ситуація ускладнилася появою м’яча минулої подачі, так що на майданчику в своєрідній петлі часу замкнулися відразу всі шість гравців і два м’ячі. Спочатку Іван прийняв подачу, пригадав положення рук гравця марсіан, який подавав, хвилину тому, і перемістився на те місце, куди за його розрахунками повинен був прийти м’яч першої подачі. Стан у стрибку зімітував нападаючий удар, а завершив комбінацію п’ятий гравець команди, чисто зрізавши м’яч на злеті. Коли цей м’яч іще летів уздовж сітки, Іван у падінні дістав за метр від підлоги другий м’яч минулої подачі, Гвендолін м’яко, кінчиками пальців, пропустив його за собою, і шостий гравець, трохи похмурий Кендзобуро обманним ударом послав його в кут майданчика суперника. Тривало це не більше, ніж сім секунд, м’ячі вже влипли в майданчик збірної Марсу, а Іван, Кендзобуро, Стан і Гвендолін ще перебували в повітрі. “Червоний” бал — два очка.