Зал знову загув, і знов завмер, і мовчав до кінця гри.
Іван нападав з будь-якого номера, відповідно до зміни варіантів, із задньої лінії, з центру. Він угадував появу м’яча в хронополі з точністю до секунди, перестрибував і пробивав блок, діставав у захисті такі м’ячі, які можна було дістати лише теоретично. Він блокував нападаючих в найважчому виконанні аутконтролю, розпізнаючи напрям удару в чотирьох випадках з п’яти.
Це була гра на натхненні. Вона запалила інших гравців команди, і ті робили чудеса нарівні з Іваном, розігруючи комбінації спокійно і впевнено, як на тренуванні. Якщо грають команди, рівні за класом, то саме така гра — чітка, злагоджена, коли партнери розуміють один одного з жесту, з погляду (мислений контакт карається так само, як і технічна помилка, втратою м’яча), коли всі рухи гравців підкорюються нечутному ритму і здається, ніби на майданчику всього один гравець, чиє багаторуке тіла перекрило все поле, і м’яч кожного разу наштовхується на нього, — тільки така гра й може дати позитивний результат. І вони, програвши перші два сети, виграли решту.
Зал ще кілька секунд німо й зачудовано дивився на, освітлені квадрати ігрового поля, на тріумфуючих гравців збірної Землі, а потім ніби шторм обрушився на трибуни.
— Спасибі! — сумно промовив тренер, обіймаючи Івана. — Ми не помилились у тобі, брате! Спасибі! Навряд чи я колись іще побачу таку гру! А тобі час… додому…
— Я знаю, — кивнув щасливий Іван; у цю мить він любив усіх, і повернення додому вже не викликало в ньому смутку, хоч у своєму часі він мав лишитися калікою на все життя.
Раптом його дружно підхопили й підкинули вгору.
— Не. треба, хлопці, — вигукнув він, сміючись, і додав, тихо: — І вам спасибі… За все… за доброту, за силу, розум і віру… — останні слова він вимовив уже подумки: висловлені вголос вони здалися б пишномовними і нещирими.
Годинник на буфеті пробив десяту годину вечора. Іван отямився і підвів голову, оглядаючись так, ніби не впізнавав звичної обстановки.
“Дивно! — подумав він, нічого не розуміючи. — Дивно, що я це пам’ятаю. Мені ж повинні були “ампутувати” в мозку всю інформацію про майбутнє. Забули? Чи все зводиться до найбанальнішого з пояснень — сон?!”
Іван підвівся, ступив крок до дверей, і… гаряча хвиля збентеження ринула в голову, плутаючи думки й почуття: він не кульгав! Нога згиналася вільно й легко, м’язи були сповнені сили, готові до дії. Те душевне піднесення, яке супроводжувало його під час перебування в далекому тритисячному році, не полишило його! Отже… все це з ним відбулося наяву?!
Він присів, ховаючи палаюче обличчя в долонях, хвилину був у цій позі, потім вигукнув щось нерозбірливе, підстрибнув, дістав головою стелі — будинок був старий і стеля в ньому висока, зупинився і подумав: “А якщо вони й справді просто забули? На радощах? І, схаменувшись, повернуться, щоб виправити недогляд? Адже у мене лишилися всі знання і навики спортсмена, який може народитися тільки через тисячу літ! І якщо я почну виявляти це, то, говорячи азимовською мовою, зміню реальність. Що ж робити?”
Іван нічого не встиг придумати. В двері постукали, і до кімнати ввійшла мати, бліда, приголомшена.
— Ваню! — прошепотіла вона, і губи їй тремтіли. — Ти… ти стрибав?! Що з тобою, Ваню?
Іван ступнув до неї, обійняв за плечі.
— Все гаразд, мамо, не лякайся. Я приховував від тебе… просто я тренував… ногу і вона… — брехати було нестерпно важко, але нічого розумнішого він не міг вигадати, — і нога почала потроху згинатися. От і все.
Два дні Іван таїв від усіх свою фізичну перевагу і болісно чекав гостей з майбутнього тисячоліття — прийдуть вони чи не прийдуть. Що робити, якщо не прийдуть, він не знав. Єдиний правильний вихід із становища, на його думку, полягав у тому, щоб нагадати про себе медикам тритисячного року. Але як це зробити?.. Ситуація складалася і смішна, й сумна.
На третій день Іван вирішив перевірити одну думку.
Ввечері він знову пішов на тренування своєї улюбленої команди — “Буревісника”. В залі зіткнувся віч-на-віч з тренером.
— А-а, давній знайомий, — скупо всміхнувся Устюжин. — Вибач, я ж не знав тоді…
Іван, криво всміхаючись у відповідь, кілька разів зігнув ногу в коліні. Усмішка зникла з обличчя тренера.
— Та-ак. Виходить, за три дні видужав?
— Виходить, так. Візьмете в команду?
— Візьму. Не можу проминути гарного волейбольного “матеріалу”. Ти раніше не грав?
Іван узяв з рук тренера жовтий болгарський м’яч, глянув, яка відстань до майданчиків, підкинув м’яча, підстрибнув просто в костюмі на два метри вгору і з силою пробив майже в центр протилежного майданчика. Кілька чоловік у залі — спортсмени й болільники — зааплодували.
Очі Устюжина звузилися, похололи.
— Зрозуміло, — зітхнув він. — Усе правильно. Ми знали, що ти прийдеш.
— Отже, ви і є той самий спостерігач?
— Догадався?
— Не зразу, правду кажучи. Я довго думав, перш ніж прийти. Міг би виїхати… Не хочеться знову кульгати… Але я зрозумів — цей дарунок не зробив би мене щасливим, якби я ховав його від людей.
— Сергій Павлович, — підійшов до них високий білявий юнак у трико, зацікавлено оглядаючи Івана. — Браташова сьогодні не буде, у нього залік з опору матеріалів.
— Гаразд, — кивнув тренер. — Займіться розминкою, я зараз прийду. Ходімо, — обернувся до Івана. — А ти молодець, — вів він далі вже в порожньому кабінеті кафедри фізвиховання. — Думав, доведеться тобі пояснювати… Адже ти пам’ятаєш не тільки спортивне життя тритисячного?
— Не тільки, — підтвердив Іван, пригадуючи свої перші враження від картин життя Землі тритисячного року. — Найразючіше — це масштаби людської діяльності! Ну, і все інше, звичайно. Казка! Я там зрозумів, наскільки помиляються фантасти нашого часу, говорячи про самотність космонавтів, які повертаються на Землю з далеких мандрівок. Я, власне, теж був свого роду космонавтом… Ні, самотнім я не був, і ніхто не буде, певен.
Устюжин нахилився до свого столу, дістав з нього знайомий чорний стержень з кулькою на кінці.
— Що ж, я радий, що не помилився в тобі. У нас є два варіанти, навіть три. Перший: гравець збірної Землі тритисячного року… не поспішай. — Устюжин підніс руку. — Не поспішай з вибором. Другий: гравець збірної “Буревісника” нашого часу. Деякі твої можливості доведеться, звичайно, усунути. Третій: спостерігач аномалій Землі всіх часів. От тепер думай.
Устюжин зробив щось незрозуміле, і кулька на кінці стержня запалала, пронизливим синім світлом. Гримнуло, теплий вітер з запахом озону змів зі столу папери.
— О чорт! — Устюжин знову крутонув у руках стержень, і кулька згасла. — То як?
— Що тут думати… — пробурмотів Іван. — Звісно, грати в збірній Землі спокусливо. Але поясніть, що це за робота — спостерігач аномалій.
— Ну, це просто. Я працюю тут, у Москві двадцятого віку, інші спостерігачі сидять в інших віках, шукають аномалії серед людей, щоб генофонд людства реалізував себе з повною віддачею. До речі, геніїв, які випередили час, не так уже й мало, просто ми знаємо далеко не всіх. Найяскравіші приклади тобі, мабуть, відомі: індіанець майя Кецалькоатль, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Ейнштейн.
Іван скептично присвиснув:
— І я в цій шерензі?!
Устюжин усміхнувся.
— Даремно іронізуєш. Ти теж геній — геній спорту, геній волейболу, якщо хочеш. Дуже рідкісне явище! Серед інших сфер — мистецтва, політики, науки, техніки — сфера спорту найменш насичена геніями. Талановитих спорте* менів багато, геніїв — таких, як Боб Бімон, Лев Яшин, Володимир Куц, — одиниці. Але ми відхилилися. То як, обираєш професію спостерігача?