— На твоїй душі гріхів, як на вівці бліх.
— Ні, Реді, у мене один тяжкий гріх. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, як Вільсон врятував мені життя. Коли ті троє побачили у мене котикові шкури, я зрозумів, що вночі вони вб’ють мене. Але Вільсон упорався з ними, і я дав слово, що візьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволені. Так, Реді, мій великий гріх — тільки смерть Вільсона. І вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тільки ти можеш продовжити рід Девісів.
Слухаючи діда, Ред нервово кусав губи. Від слів старого його всього пересмикувало.
— Ти чуєш, Алеку, він хоче сказати, що вбив того Вільсона заради мене. Коли я народився, Вільсона не було на світі вже двадцять п’ять років.
— Мабуть, дід мав на увазі онуків. Ти, Реді, даремно на нього гніваєшся, він турбується за твоє життя.
— Від його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острів, і сидимо на ньому, як індіанці. Ти тут кілька днів, а я, крім Нью-Айленду, нічого не бачив. Навіщо мені таке життя?
Під столом прокинувся золотоволосий пінгвін. Підхопившись, він очманіло подивився на всі боки, хвилину постояв нерухомо, потім важно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його коліно, птах чекав ласки. Відштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:
— Піди, Мак, скажи цьому хлопчикові, навіщо людині життя.
Пінгвін сердито засичав, але, діставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись біля його ліжка, він склав на білих грудях маленькі чорні крильця і неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд ніби промовляв: “Вибач, Ред, мене примусили підійти до тебе”. Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спілкування з ним. Цього разу, одначе, йому нічого не загрожувало.
— Дивись, діду, навіть Мак на тебе ображається, — несподівано засміявся Ред. Потім, звертаючись до мене: — Тобі подобається наш Мак?
— Він дуже милий.
— Йому всього два роки. Коли він був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Макові був би кінець. Я його вилікував. Він визнає тільки мене й діда.
Я сидів у кріслі, оббитому бичачою шкурою, і гортав “Ілюстровані лондонські новини”. Після тісної корабельної каюти маленька Редова кімната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сірого базальту камін, широке дерев’яне ліжко, стіл, застелений голубим оксамитом. На вікнах — важкі блідо-зелені гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старі видання Шекспіра, Байрона, Діккенса і Фенімора Купера. Два томи Мопассана: “Життя” і “Любий друг”. На нижній і двох горішніх полицях — пошарпані комплекти “Ілюстрованих лондонських новин”. Над Редовим ліжком уся стіна була обклеєна кольоровими журнальними фотографіями жінок.
— Так, Реді, я знаю, мій хлопчику, що тобі потрібно, — кинувши погляд на стіну, сказав старий, його люлька давно погасла, але він усе ще тримав її в зубах, для його віку навдивовижку міцних і білих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Реді, що життя без життя не буває.
Зітхнувши, він щільніше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись і гріючи змерзлі ноги об тіло лінивого кота, він довго мовчки дивився на полум’я в каміні. Я майже фізично відчував, як у його голові крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарешті старий знову заговорив:
— Я тобі ще не набрид, Алеку?
— Ні, містере Девіс, мені буде шкода з вами розлучатись.
— Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дідом, тепер ми з тобою поріднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповім тобі про нашу сім’ю…
Батько, дід і два Джонові прадіди були піратами, гідними нащадками Джеремі Девіса.
Джеремі наприкінці свого життя поселився на Фолклендськйх островах. Тут він і помер. Поховали його Тереза де Бурже і три матроси з команди “Блек дез”, які лишалися з капітаном до останнього часу.
Тереза де Бурже прожила ще шість років, поховали її поруч з могилою чоловіка. Для майбутніх Девісів вона зберегла два зошити — свої щоденники, в яких описувала відчайдушну відвагу піратів, і глиняну індіанську люльку — улюблену люльку Джеремі. Зошити й люльку передавали з покоління в покоління, підігріваючи в Девісів. і без того гарячу кров предка.
Коли Джонові минуло двадцять два роки, родові реліквії перейшли до нього. Він одержав їх від батька разом з новою бригантиною, побудованою на спеціальне замовлення у Гаврі. Чарльз, Джонів батько, мав у Франції своїх людей. Через них він збував цінності, добуті на морських дорогах, вони ж передали судноверфі його замовлення на бригантину. Тоді вже можна було побудувати потужніший корабель, але Девіси завжди вірили в бригантини.
То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, дві різко нахилені до корми щогли і стрімкий стрілоподібний корпус, оббитий тонкою кованою міддю. Коли дув сильний вітер, “Флайїн стар” (“Летюча зірка”) мчала з швидкістю двадцять миль на годину.
Про новий корабель для сина дбали всі Девіси. Це було їхнім правилом. Корабель батька міг належати тільки батькові. Коли старий, відчуваючи близький кінець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок і труну — просторний дерев’яний саркофаг, всередині точно такий, як спальня капітанської каюти.
Так звелів робити Джеремі, і так робили його нащадки. І точно так, як він, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицію порушив Чарлз. Фолклендські острови на той час почали заселяти англійські колоністи. Закон і влада перешкодили Чарлзу знайти спокій біля рідних могил.
Чарлз був останнім із роду Девісів, які народились і померли піратами.
Джонові не судилося пройти життєвий шлях батька та дідів. Його чудова “Флайїн стар” не пінила морів і трьох років. Пізніше йому здавалося, що він дав своєму кораблю фатальне ім’я. Адже летюча зірка світить недовго.
У квітні 1887 року, після двохмісячного перебування в Атлантиці, “Флайїн стар” пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островів Паумоту.[3] Там, на атолі Тикахау, була одна з берегових баз Джона.
Десь за південним тропіком вони зустріли північноамериканське торговельне судно, яке йшло в. таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим “уловом”, одначе пірати не випустили й багатого янкі.
Серед іншої здобичі були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмі — інакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морі бригантина не лежала в дрейфі, він не пив сам і не дозволяв напиватись іншим.
У ті дні він нездужав, нила свіжа кульова рана у лівому плечі. Це плече йому прострелили двічі.
Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управління бригантиною своєму старшому помічникові, пішов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самоті. Він міг цілу добу не виходити з каюти й нікого не приймати, навіть стюарда. Їв бекон із сухарями і запивав лимонним або апельсиновим соком.
“Флайїн стар” ішла своїм курсом. Так думав Джон. Його не турбували, і він був певен, що на кораблі все гаразд. І тільки наступного дня увечері, коли бригантину почало сильно гойдати, він свиснув у переговорну трубу стерновому. Ніхто не відповів.
Здивувавшись, капітан піднявся на місток. Вітрила бригантини надував штормовий вітер. Проте на кораблі не було видно жодної душі. Бригантиною ніхто не керував. У спиці стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.
Приголомшений Джон кинувся в кают-компанію. Він уже здогадався, що сталося.
Команда “Флайїн стар” усе-таки відкрила бочки з ромом і тепер була п’яна як ніч. Крім капітана, єдиною тверезою людиною на бригантині був Том Морган — дванадцятирічний хлопчина, якого п’яні пірати примусили собі прислужувати.
Спроби Джона бодай когось привести до тями були марні. Більшість людей лежали на палубі непритомні, інші очманіло дивилися на капітана й нічого не розуміли. На всі свої погрози Джон чув тільки п’яне белькотіння і ліниві лайки.