Автоматика тримала конвертори в заданому режимі, “Лотос-6”, зменшуючи швидкість, і далі мчав у просторі. На оглядовому екрані планетна система Лебедя давно мала вигляд найяскравішої зірки. На неї вже неможливо було дивитися, не ввімкнувши світлофільтри.
Після обіду екіпаж зорельоту залишився в кают-компанії: треба кілька годин побути разом — погомоніти, пограти в шахи, послухати музику, одне слово, притертися після анабіозу й розважитись перед буденною роботою.
Новиков і Сергєєв узялися обстежити кародні замки, Янов із Старцевим на головному пульті перевіряли роботу ЕОМ управління й усіх її допоміжних систем. Гришин, якого інформація про “Прогрес-1” спантеличила, попросив дозволу перевірити якийсь там його здогад і помчав ліфтом у лабораторії.
— Співчуваю хлопцеві, — мовив задумливо Старцев, другою професією якого була космічна психологія.
— Ти про що? — мовби знічев’я спитав Янов, натискаючи в давно завченій послідовності клавіші на головному пульті.
— Він прагне відкриття, а йому фатально не щастить… Ти помітив, як він ухопився за припущення про зовнішній фактор?
Янов кивнув.
— Це тільки початок; він до самого повернення на базу закидатиме нас грандіозними гіпотезами при найменшій нагоді.
— Гм… — мугикнув Янов.
Йому раптом захотілося спитати: “А чи не занадто нудно — знати все ось так, наперед?” Однак він глянув на Старцева, старанно схиленого над зоряним атласом, і… не спитав.
Старцев мав рацію: перед вечерею Гришин увійшов до кают-компанії з загадковим виразом на обличчі. Видно було, що він у душі торжествує, проте до часу стримує
себе.
— Щось прояснилось із замками?
— Нічого певного, капітане, — відказав Новиков, на обличчі якого відбилася втома.
— Нічого певного, — розтягуючи слова, підтвердив Сергєєв. — Але все ж я думаю, що тут вина не “зовнішнього. фактора”, а монтажників на Землі; які складали ці замки. Кілька непомічених мікродефектів у форекторних перемичках — і ось наслідок. При монтуванні перших зорельотів таке навряд чи могло статись, а тепер, коли їх роблять десятками в рік…
— Ти все сказав? — нетерпляче спитав Гришин.
— Так.
— Тоді я теж хочу сказати. Ще слухаючи про “Прогрес-1”, я подумав, що повертатися він мав би по траєкторії, дуже близькій до нашої. Його льотні характеристики відомі. Я зробив елементарні підрахунки… і ось! — Гришин швидким рухом дістав з кишені комбінезона котушку стрічки, вкритої цифрами, математичними символами, і поклав на столик перед Старцевим і Яновим.
Капітан і штурман одночасно потяглися до стрічки, обмінявшись тільки їм двом зрозумілими поглядами. Новиков і Сергєєв теж схилились над стрічкою.
— Однак і до 61 Лебедя “Прогрес-1” летів через цю ж область… — мовби подумав уголос Старцев, — а нічого схожого з ним не сталося…
Гришин хотів щось йому заперечити, але в останню мить стримався.
— Це не спростовує гіпотезу Гришина! — жваво заперечив Старцеву Новиков. — По-твоєму, Ікс-фактор має сталу інтенсивність. Нам про нього нічого невідомо, однак після того, що повідомив Гришин, ми не тільки можемо, а просто мусимо припустити його існування.
— Я пропоную, — рішуче сказав Гришин, — змінити курс “Лотоса”. Так, змінити! Замість того щоб летіли до Рени, ми повинні вернутися й спробувати з’ясувати природу цього явища. Що нам робити біля планетки, давно вивченої й настільки нецікавої, що ні в кого не виникло бажання злітати до неї вдруге?
— Правильно! — підтримав його Новиков. — Толя має рацію.
Янов і Сергєєв дивились на них зацікавлено, а штурман ледь помітно усміхнувся і, як завжди коректно, сказав:
— Що ж, коли припустити існування Ікс-фактора, то правда на боці Гришина і ми мали б зробити так, як він пропонує. Проте ви чудово знаєте, що в нашому становищі Центр дозволу на це нам не дасть: надто ймовірно, що маса зорельоту перетвориться в енергію одразу ж, як тільки відмовлять конвертори й анігіляція стане некерованою. Адже в Центрі зрозуміють, що ми змушені форсувати пошкоджений маршовий двигун — інакше наш зворотний політ затягнеться дуже надовго і втратить сенс.
— Центром ти просто прикриваєш страх ризику! — зопалу мовив Гришин. — Ми ж можемо якийсь час нічого в Центр не повідомляти! Так! Заради відкриття, такого відкриття варто поступитися деякими з прийнятих умовностей, навіть законів, якщо ваша ласка. Згадайте хоча б зореліт “Старк”…
— Ні, — Янов вимовив це тихо, але так твердо, що Гришин збагнув: умовляти марно.
— Ні, — повторив Янов, — не треба гарячкувати.
— Я й справді погарячкував, — насилу проказав після деякої паузи Гришин.
Старцев заховав у кишеню стрічку з розрахунками.
— Навіщо? — здивовано спитав Новиков.
— Перевірю на дозвіллі. Може, Анатолій узяв неправильні вихідні дані. Хіба це виключено? — відповів Старцев.
Янов полишив кают-компанію, аби передати в Центр гіпотезу Гришина. Як він того й сподівався, на Землі її сприйняли з великим зацікавленням.
Вимкнувши передавач, капітан зостався сидіти в кріслі: йому не йшли з гадки слова, кинуті зопалу Гришиним: “Ми ж можемо нічого в Центр не повідомляти!” Не повідомляти нічого в Центр. Можемо нічого не повідомляти…
Він здригнувся від доторку чиєїсь руки до його плеча і рвучко обернувся; біля крісла стояв Старцев.
— Що? — підвівши на нього погляд, насторожився Янов.
— Пригадай, коли ти лишився на головному пульті, я подався підлагодити 3218-Е блок…
— То що?
— Це поряд з камерою анабіозу. Я швидко впорався з роботою.
Янов усе ще нічого не міг збагнути.
— Так от, — вів далі Старцев, — коли я випадково глянув на лічильник переходу в стан анабіозу й виходу з нього, то несподівано побачив, що він показує число “дванадцять”. Розумієш — дванадцять, а там мало бути “десять”… Тепер тобі ясно, чого мені заманулось перевірити розрахунки Гришина?
— Стривай, — відмахнувся капітан, завмерши напружено в кріслі. — Але кому й навіщо знадобилося калічити конвертори?! Ні, все це купи не тримається.
— Я теж у це не вірю, — спокійно, як завжди, відказав Старцев. — Однак усе це якось дивно. Тобі не здається?
— Це неймовірно…
— Що думаєш робити?
— Спочатку треба опитати екіпаж. Так! Вони ще в кают-компанії, — рішуче мовив капітан.
Вони й справді ще були там. Сергєєв з Новиковим догравали партію в шахи; Гришин, поволі сьорбаючи каву, стежив за їхнім поєдинком.
Капітан мовчки підійшов до столика. Вдав, ніби зацікавився грою. Час від часу він уважно позирав на Сергєєва, на Гришина й Новикова, але вони цього не помічали.
В кают-компанії було по-домашньому затишно. “Притишено звучала легка музика, освітлення не дратувало надмірною силою, тонко пахло кавою. Янов вичікував, мовчав. А “Лотос-6”, як і доти, мчав крізь німі простори космосу, збоку схожий на привид з незбагненного сну. Він був крихітною планетою, що ховала за титановою оболонкою корпусу життя п’ятьох людей — усього свого населення, і капітан раптом знову відчув незвичність їхнього існування, їхніх турбот, надій, побоювань і устремлінь.
— Мат! — урочисто проказав Новиков і підвівся з-за шахівниці: виграти у Сергєєва було не так просто.
Янов перебіг поглядом на Старцева. “Ну, чого ж ти? Дій!..” — відповів йому той очима.
— Ми якраз зібралися всі, — повільно почав Янов, вдивляючись у такі знайомі обличчя пілота й інженерів-випробувачів, — і тому я хотів би почути відповідь, чи може хтось пояснити, чому на лічильнику камери анабіозу стоїть число “дванадцять”? Так-так, дванадцять. Не спішіть відповісти…
— Як?! — приголомшено спитав Гришин, і більшої розгуби та подиву, ніж на його обличчі, годі було й шукати. — Цього не може бути…
— Ти пожартував, Дмитре? — злякано перепитав Сергєєв, і видно було, як йому хотілось, аби Янов ствердно кивнув головою і знічено усміхнувся.