Новиков з виду був уражений не менше, ніж Гришин.
“Хто з них зараз бреше? — відводячи погляд убік, думав Янов. — І все ж хтось бреше…”
Він думав про це, лишившись на самоті у своїй каюті. Лежав на ліжку, так і не скинувши комбінезон, заклав руки за голову й напружено перебирав у пам’яті спостереження, враження, здогади, шукаючи відповіді на запитання: “Хто?”
Про “дозоряне” минуле свого екіпажу, про той час, коли вони ще не були астронавтами, Янов знав стільки, скільки кожен при нагоді розповідав. Щоправда, ще були скупі рядки анкет, характеристики психіатрів і психологів. Було два роки передпольотних тренувань…
“Мені здавалось, ніби я знаю про них усе, — подумав Янов. — Власне, і тепер так здається. Міраж. Ілюзія. Все життя ми тільки те й робимо, що втрачаємо ілюзії…”
“А що, коли це сталося не з чийогось умислу? — повертався він знову до рятівної думки. — Хтось із нас у стані стартової лихоманки помилився клавішою й поставив автомат не на пробудження головної ЕОМ, а на якийсь визначений термін. Адже було щось схоже на зорельоті “Титан-11”… Потім, після пробудження, цей хтось знову вернув себе в стан анабіозу й геть забув про цей випадок. І таке теж не виключено… Або, хай буде й так, не забув, але не насмілиться зізнатися через ці неполадки з конверторами, боїться, що його запідозрять”.
Таке пояснення числа “12” влаштовувало Янова найбільше, а проте він знав, що це тільки одне з можливих пояснень, але ж від того, яке саме буде вибране, залежало його рішення, залежали, зрештою, стосунки між членами його екіпажу.
— Ні, — сказав уголос Янов, — треба порадитись із Старцевим.
Він увімкнув відеофон. Старцев ще не спав. Настільна лампа яскраво освітлювала диктофон, що стояв перед ним. Янов знав, що Старцев у вільний час давно вже пише фундаментальну працю “Вплив тривалого перебування в космічному просторі на людську психіку й мислення”, його тільки здивувало, що Старцев міг займатися цим тепер, після свого несподіваного відкриття в камері анабіозу. З виразу обличчя Старцева було видно, що, почувши сигнал, він напружено чекав, хто саме з’явиться на екрані. Капітанові здалося, що штурман ледь помітно і з полегкістю зітхнув, побачивши його; у всякім разі, Старцев підбадьорливо всміхнувся.
— Ти, певне, перебрав можливі пояснення й тепер хочеш порадитись, на якому ж зупинити вибір? — спитав він.
— Так, — кивнув Янов. — Чи треба підозрювати когось у пошкодженні конверторів? Чому б не припустити якусь із природніх причин? Адже Сергєєв схиляється саме до цієї думки.
— Я маю ті ж факти, що й ти. Якщо міркувати формально, то ймовірність цього варіанту досить значна, але… інтуїція, — Старцев ніби аж завагався, перш ніж вимовити це слово, — інтуїція застерігає, що навряд чи тут усе так просто.
— А ти розумієш, на що перетвориться тут наше життя, коли ми погодимося з твоєю інтуїцією?
— Розумію, — похмуро кивнув Старцев.
— І головне — де сенс усього цього? Хто міг би бути в цьому зацікавлений? Це ж просто безглуздя. Інша річ — часи “Ціолковського” чи “Прогресу-1”, коли держави Землі поділялись на два ворогуючі табори. Тоді нашу аварію могли б улаштувати… ну, з ідеологічною, приміром, метою, але тепер… 61 Лебедя — давно досліджена і вкрай безперспективна система.
Старцев мовчав, дивлячись кудись повз Янова.
— Я певен, — не одразу відказав він, — що якби ми відкрилися з цим ділом Землі, то вже давно б знали, хто з нас таке зробив і навіщо.
Капітан боявся почути від Старцева саме це. Але він сподівався, що той чудово розуміє крайність такого заходу. Так, звісно, на Землі урахували б всю відому інформацію від дня народження кожного, і якась там система ЕОМ… Однак тоді винуватцеві аварії назавжди заборонили б літати, списали б його на Землю, Марс або Місяць. Для астронавта — це крах, хоч би що втішне говорили психологи з Центру.
— Таж нам нічого не загрожує, — сказав Янов. — На користь цього свідчить уже те, що особисто ні з ким із нас нічого не сталося під час виходу з анабіозу.
— Ну, а “Лотос-6”? Земля будувала його зовсім не для того, аби ми могли витворяти в космосі все, що тільки нам заманеться. Де почуття відповідальності, капітане?
Янов мовчав. Тепер він збагнув, що Старцев, напевне, експериментує над ним. Це було тим паче недоречно, і в душі Янова ворухнулося роздратування. Так, кожен з них мав свої дивацтва, але давати їм волю в такий момент і в такий спосіб, як оце нині Старцев… Янов усе ж удав, ніби нічого особливого не сталося, ніби в запитанні Старцева він не відчув ніякої каверзи.
— Розумієш, — почав, неквапом добираючи слова, — навмисне пошкодження конверторів, незалежно від його мотивів, вчинок з погляду Землі надто серйозний, щоб тут обійшлося без покарання. Але чи спадало тобі на думку, що коли ми дізнаємось про мотиви пошкодження, то покарання, визначене Землею, може здатися жорстоким, навіть надто жорстоким, а отже, між нами й Землею проляже тріщина непорозуміння? Ще одна тріщина…
Старцев, насупившись, знову дивився кудись убік.
— Адже у нас, — терпляче доводив Янов, — і в тих, хто живе на Землі, погляди на багато речей стають зрештою досить різними. Ми живемо в різних часових вимірах і мимохіть керуємось дещо відмінними критеріями, цінностями. У нас на кораблях час плине в десятки, сотні разів повільніше, ніж на Землі, і через те вони нерідко дивляться на нас, як дорослі на дітей… Вони вважають нас за людей, якими треба опікуватися, бо без цього ми можемо наробити дурниць і помилок або, чого доброго, ще посміємо вийти з-під контролю.
Старцев мовчав. І Янову здалося, що тому потрібно пояснити щойно сказане:
— Я веду це до того, щоб ти зрозумів, чому Земля не змінить рішення щодо винуватця аварії, хоча б ми й наполягали на тому. Я певен, що спершу ми самі, неодмінно ми самі маємо розібратись у тому, що сталося…
Раптом Янову знову спливли на пам’ять слова Гришина. І в ньому промайнуло тривожне відчуття вини: “Мабуть, я теж надто далеко зайшов”.
Старцев усе ще дивився кудись повз Янова. Янов мимоволі скопіював його погляд і здригнувся, побачивши те, чого раніше не помічав. Весь час дивлячись на телеекран, на обличчя Старцева, він не бачив, що на пульті відеофона світиться тьмяний рубіновий вогник. Хтось підключився до розмови!
Янов знав, що підключитися в такий спосіб можна тільки з головного пульта управління. Там мав чергувати Гришин. Тепер він розумів також, чому Старцев поводився так дивно. Той з самого початку бачив червону лампочку.
Не уриваючи зв’язку із Старцевим, Янов увімкнув зв’язок з головним пультом управління. Червона лампочка згасла, ледве він потягся до клавішів. Зображення Старцева зайняло півекрана, на другій половині виникло зображення просторого приміщення головного пульта. Там нікого не було.
— Де Гришин? — Янов упіймав себе на тому, що запитання прозвучало досить різко, хоч адресувалося всього лиш ЕОМ.
— Сімнадцять хвилин тому черговий пілот Гришин перевів контрольні показчики з приладів головного пульта на пульт в лабораторії фізико-хімічних досліджень, де він зараз перебуває, — повідомив автомат. — Вас з’єднати з черговим пілотом?
— Не треба, — відповів стомлено Янов і вимкнув зв’язок.
Він заклав руки в кишені комбінезона й почав ходити сюди-туди по каюті. Старцев співчутливо дивився на нього…
— Що ж, — сказав Старцев по хвилі мовчання, — дещо ми все-таки з’ясували. Ми обидва тепер точно знаємо, що непричетні до аварії. Непричетний і Гришин.
— Так, — механічно кивнув Янов. Він спинився в тривожній задумі: Новиков… і Сергєєв.
— Новиков і Сергєєв.
— Ми все-таки розберемося в цьому самі, без допомоги Землі.
— Що ж, мабуть, так буде краще.
— Що нового? — спитав Старцев, увійшовши до кают-компанії, й зупинився біля крісла Янова.
Сергєєв вимкнув відеомагнітофон і обернувся до них.
— Усе як і було, — зітхнув Янов, поводячи плечима. — Дуже важко ось так, коли нам нічого невідомо про тих, хто вигадав цю писемність…
— Ти песиміст, — підбадьорливо ляснув його по плечу Старцев.