“А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було…”
Машина рушила безгомінною вулицею.
Задзвонив телефон.
Він кинув погляд на вимерлу аптеку.
Апарат!
Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.
Почулось клацання.
— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися…
У трубці клацнуло.
Він тихо вийшов з телефонної будяки і подався на вулицю, весь час прислухаючись до невиразного гулу веж — вони все ще діяли, все ще були незаймані. Подивився на них знову і раптом збагнув: він не має права їх знищити. Припустімо, з Землі прилетить ракета, — безглузда думка, але припустімо, ракета прилетить сьогодні, завтра, на тому тижні? Сяде на іншому боці планети, хтось захоче зв’язатися з Бартоном по телефону і виявить, що зв’язок перервано?..
Він опустив гвинтівку.
— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…
“Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку”.
Знову задзвонив телефон.
Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.
— Алло! Незнайомий голос.
— Прошу тебе, дай мені спокій…
— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.
— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?
— Говорить капітан Рокуелл з ракети “Аполлон-48”. Ми щойно з Землі…
— Ні, ні!..
— Ви слухаєте, містере Бартон?
— Ні, ні! Цього не може бути…
— Де ви?
— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!
— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?
— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.
— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?
— Що?
— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?
— Авжеж.
— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?
— Так, але…
— Що ще?
Старий погладив трубку.
— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..
— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.
— Та хоч скажіть, усе гаразд?
— Все гаразд.
— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?
— Сто чортів!
— Перепрошую…
Він повісив трубку й побіг.
Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.
Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.
Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.
Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..
Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:
“Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..” Він злегка всміхнувся.
У затінене передмістя Нового Чікаго він в’їхав перед заходом сонця. Вийшов з машини — і завмер, втупившись в асфальт космодрому, протираючи запалені очі.
Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.
Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.
Всередині в ряд стояли шість телефонів.
Він чекав, задихаючись.
Нарешті — дзвінок.
Він підняв важку трубку.
Голос:
— А я ще думав — чи доберешся ти живим?
Старий нічого не відповів, просто стояв і тримав трубку в руці.
— Доповідає капітан Рокуелл, — говорив голос далі. — Які будуть накази, сер?
— Ти!.. — простогнав старий.
— Як серденько, Бартон?
— Ні!
— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.
— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.
— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..
Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!
Трубки автоматично піднялися самі собою.
— Бартон, Бартон, Бартон!..
Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.
Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.
І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.
Тривала пауза — і задзвонили два телефони.
Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.
— Алло! Бартон?
— Бартон.
— Мені двадцять чотири.
— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?
— Не знаю. Слухай…
У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.
— Привітай мене, Бартон! Сьогодні в мене день народження. Мені двадцять шість!
— Вітаю!..
Голоси заспівали хором: “Імениннику зичимо щастя…”, вітерець підхопив той ледь чутний спів, виніс з вікна й легенько поніс по мертвому місту.
Переклад з англійської.
Артур Кларк
МАШИНА-МИРОЛЮБЕЦЬ
Оповідання
Коли того дня пізнім вечором я ввійшов до бару “Білий олень”, усі відвідувачі юрмилися в кутку. Тобто всі, крім Дрю: він не залишив свого поста за прилавком, де сидів і читав однотомник Т. С. Еліота. Від книжки він одірвався тільки на хвильку, щоб налити мені кухоль пива й поінформувати, в чому річ.
— Ерік притягнув якийсь гральний апарат — поки що він у всіх виграє. Зараз он Сем пробує…
Цієї миті вибух сміху засвідчив, що й Семові поталанило не більше, ніж його попередникам. Я протиснувся крізь юрбу подивитись, що то за штуковина.
На столі лежала плоска металева коробка завбільшки з шахівницю і так само поділена на квадрати. В кутку кожного квадратика були вимикач і маленька неонова лампочка в невеликій заглибині. Ерік Роджерс розглядався за черговою жертвою.
— В чому полягає ця гра? — спитав я.
— Та це щось подібне до хрестиків-нуликів, або, як його називають американці, “тік-так”. Цієї гри навчив мене Шаннон, коли я працював у лабораторії фірми “Белл”. А суть її в тому, щоб пройти з одного краю дошки до протилежного, — .скажімо, з півночі на південь, — вмикаючи лампочки. Можеш уявити, коли хочеш, що вся ця дошка— мережа вулиць, а лампочки — світлофори. Ходять по черзі — раз гравець, раз машина. Машина намагається перегородити тобі дорогу, рухаючись зі сходу на захід, — це теж показують лампочки. Дорога не обов’язково має бути пряма, можеш петляти скільки завгодно, аби лиш лінія не переривалась. Виграє той, хто першим досягає другого краю дошки.