Повсюди з великим схваленням публічно зачитували хвалебну передову статтю, в якій писалося про моральне здоров’я громадян, що відмовилися замикати двері, “…шпигувати, звівши комір, десь у темному кутку торгової зали на Одеонплац, немов брудний детектив з бульварних романів дев’ятнадцятого сторіччя, — це, може, навіть гірше, ніж коїти сам злочин”.
Передова посилалась на силу духу, яка подолає злочин. Упевненість газети не могло похитнути й те, що тепер кожної третьої ночі м’ясний відділ торгового центру на Одеонплац виявлявся порожнім. Стаття безтурботно запитувала; “Що нам з того? Ми досить багаті і щодня можемо наповнювати ті сміхотворні холодильники знов. Нехай злодій вдавиться тими ковбасами та м’ясом! Ми на це тільки посміхатимемось. Ми не піддамося на провокацію. Крадій не діждеться того, на що розраховує, і колись йому доведеться все ж таки здатись. А якщо він кине красти? Не кине, то й не кине. Як уже й підкреслювалось, наповнювати пограбовані холодильники у нас є чим!”
Душевний спокій громадян міста похитнувся, коли програміст фруктової крамниці на Гаупталлее повідомив, що вночі хтось пожер усі банани, а також майже всі земляні, волоські та лісові горіхи. Бананові шкурки та горіхове шкарлупиння купами лежало на підлозі, і це, як писали газети, стало причиною нещасливих випадків, особливо для старих та немічних людей.
Тепер слід було сподіватися, що крадіжки підуть одна за одною. На зборах муніципалітету спалахнула суперечка про те, чи зарто й далі після таких подій тримати двері незамкненими. Більшість депутатів стояли на тому, щоб громадяни, незважаючи на все частіші пограбування і з усе нових місцях, не дали себе спровокувати. Хтось ставить під сумнів здоров’я нашого духу, нашу мораль. Але ми на це не піддамося!
Дехто висловлював пропозицію на перших порах замикати все принаймні тимчасово, поки, мовляв, докопаємося до коріння зла. Такий захід слід розглядати як перехідний, він допоможе нам вернутися до нормального стану.
Однак ця пропозиція зазнала поразки. Багато людей заявили, що їм просто несила подолати самих себе й позамикати домівки.
Наступної ночі були пограбовані не тільки холодильники в торговому центрі на Одеонплац, а й м’ясна крамниця на площі Гармонії; в зоомагазині зник також корм для птахів, а в фруктовій крамниці — банани та горіхи.
Після цього виникло компромісне рішення: замикати на ніч принаймні пограбовані крамниці. Проте тут-таки з’ясувалося, що замкнути їх, як і взагалі всі будівлі та помешкання в місті, власне, нема чим. Отож тепер суперечки обернулися в абстрактні, суто гіпотетичні розмови — ще один доказ, як наголошувала передова стаття, моральної чистоти громадян Гармонополіса.
Щоб дістати замки для кількох крамниць, звернулися в міський музей, потім знайшли слюсаря, наказали йому зняти іржу на музейних експонатах — пристосування для замикання дверей — і навчитися ними користуватись.
Коли вже у людей почали зникати в’язки бананів з балконів, де вони дозрівали на сонці, а пограбування м’ясних крамниць стало звичайним явищем, громадська думка зажадала негайних заходів. Загальна тривога, що досі виявлялася в нервовості та прихованому невдоволенні, переросла у відверту злість.
— Вимагаємо негайних заходів! — скандували гурти на площах, вулицях і в пивницях.
Але з чого почати, ніхто не знав, бо ловити злочинців у місті розучилися. Для розслідування крадіжок утворили спеціальну групу, яку очолив Абель Клагенфурт — він признався одному з своїх товаришів, що колись, багато років тому, читав якийсь детективний роман. Та сам Клагенфурт почувався невпевнено, ні в сих ні в тих, і вже зовсім не хотів, звівши комір, немов брудний детектив з бульварного роману дев’ятнадцятого сторіччя, шпигувати на Одеонплац за злочинцем.
І ось Абель Клагенфурт став сушити собі голову над тим, як перехитрити негідника. Пригадалося, що злочинці, як писалось у детективному романі, мають звичку залишати після себе сліди. Так Клагенфуртові спало на думку придбати дружині в торговому центрі на Одеонплац пральний порошок. Йому вдалося вийти з торгової зали останнім, а по дорозі він, ніби ненароком, розірвав коробку й потрусив підлогу порошком-Клагенфуртові ні в якому разі не хотілося посіяти серед жителів міста підозру. Якщо вдасться спіймати злочинця, тоді все мине добре, а коли ні — жодна душа не повинна помітити, що за нею стежать, і образитись.
Клагенфурт замкнув торговий центр ключем п’ятнадцятого сторіччя, сподіваючись знайти другого ранку на кахельній підлозі сліди.
М’ясний відділ знову було пограбовано, довкола валялися кістки, однак до прального порошку ніхто не доторкнувся.
Абелеві Клагенфурту довелося визнати, що криміналіст із нього нікудишній. З жалюгідною міною розглядав він обгризені кістки, з жахом слухав розповідь про те, що двері в зоомагазині виламано, вентиляційні штори звисають клаптями, весь корм пожерто, змій в акваріумах об’їдено до кісток, а від декоративних рибок лишилися самі кісточки. На додачу його повідомили, що вночі розбито вікно на одному балконі й пограбовано кухню. Господарі чули гармидер, але від страху не зважилися поспішити на кухню. Мовляв, нам було б дуже неприємно застати на місці злочину когось із жителів міста. Ми б згоріли від сорому. На склі було видно сліди крові. Цю деталь люди сприйняли з жахом, проте вивчити сліди на думку нікому не спало.
Абель Клагенфурт підтримав пропозицію кількох громадян, щоб усі показали руки — певна річ, доброхіть, і гармонополісці заходилися показувати одне одному руки. Та жодної порізаної чи пораненої руки не було.
Клагенфурт звітував про свою діяльність, і голос його лунав жалісно, безпорадно. Він схвильовано перелічував свої заходи, розповідав про комплекси, які при цьому відчував у собі, про те жахливе враження, яке викликав у нього вигляд риб’ячих та зміїних кістяків на підлозі зоомагазину. Тут нерви у Клагенфурта не витримали, і він знепритомнів. Присутні підхопили його і поставили на ноги. Абеля Клагенфурта вітали як героя. Всі газети писали, що одного дня Абель Клагенфурт, попри свої високі моральні засади, таки розкриє злочин, у цьому немає ні найменшого сумніву.
Людський натовп мовчки й терпляче ждав під вікнами будинку, поки Абель оговтається і стане на ноги. А коли він нарешті з’явився на балконі, вибухнули оплески. Всі вигукнули:
— Слава, слава Абелеві!
І сталося те, чого не було сотні років, — люди проспівали на честь громадянина міста серенаду!
Однак Абель Клагенфурт скромно відхилив ці пишні вияви пошани і щиро признався: поки що він нічого не досяг. Але йому відповіли, що все-таки дечого досяг, наприклад, довів, що, грабуючи м’ясні крамниці, злочинець потрапляв усередину не крізь двері. А це вже неабищо!
Клагенфурт заходився шукати в своїй бібліотеці детективний роман, який читав багато років тому. Книжку він не знайшов, а потім пригадав, що здав її під час загального збору макулатури. Клагенфурт неясно пам’ятав, що в романі йшлося про поліцію, яка розкривала злочин. Однак тепер такого інституту ніде нема. Він розпитав людей, звернувся в довідкові бюро і з’ясував, що за дві тисячі кілометрів від Гармонополіса має жити чоловік, який колекціонує детективні романи; ходила чутка, ніби той чоловік навіть читає ті романи і збирається написати про цей жанр цілий трактат. Того чоловіка Клагенфурт і розшукав.
Зустріч із ним була неприємна. Виснажений, недбало вдягнений в штани та сорочку, замкнений чоловік, не виймаючи з рота люльки, дав зрозуміти, що візит Клагенфурта для нього обтяжливий. Він саме читав три детективних романи водночас. Мовляв, він привчив себе так читати, щоб більше встигнути. Адже цих детективів так багато…
Абель Клагенфурт, прагнучи зацікавити чоловіка своєю справою, спробував зав’язати розмову. Він спитав, що то буде за трактат.
— Як буде готовий, самі прочитаєте, коли це вас цікавить.
— А як іде робота?
— Не знаю. — Господар не міг діждатися, коли гість піде.
Клагенфурт, сподіваючись розворушити співрозмовника, запитав, скільки романів у колекції. Та чоловік відповів, що книжок нікому не дає. Мовляв, колись давав, та не кожне їх повертало.