Тоді Клагенфурт почав розповідати про свій випадок. Господар, що на честь якогось Холмса називав себе Шерлоком, читав три свої книжки далі, і Клагенфурт дійшов висновку, що цей чоловік — релікт, релікт нечемності і поганих манер. Абель ніяк не міг збагнути, чому, такі релікти ще існують. Якби цей Шерлок жив ближче до Гармонополіса, то можна було б припустити, що саме він і є злочинець.
Проте Шерлок, хоч і читав одночасно три романи, все чув і про випадки в Гармонополісі відгукнувся вельми зневажливо. Мовляв, ось я саме читаю одну річ, то тут в омнібусі хтось уколошкав аж сім душ. Ви розумієте? А в другому романі один викрадає цілий літак разом з пасажирами і вимагає викуп — мільйон. А в третій книжці грабують банк, спокійнісінько пристрілюють касира за віконцем, а потім ще трьох заложників.
Так Абель Клагенфурт уперше в житті довідався, на що здатні злочинці. Він зважився запитати, чи не міг би пан Шерлок, спираючись на свої літературні знання, пояснити випадки в Гармонополісі.
— Я зараз не знаю жодного детективу, — сказав Шерлок, — де б ішлося про пограбування ковбасних крамниць. Такі дрібні випадки можуть бути темою тільки поганих романів.
Та Абель Клагенфурт був чоловік освічений і порівняв пана Шерлока з Дон Кіхотом, бо в цій квартирі він побачив лише детективні романи: на підвіконнях, у туалеті, навіть у ванній. Наостанок він кілька разів ще пройшов повз будинок, світло у вікнах не гасло, Шерлок усе чипів над своїми книжками, час від часу робив нотатки, і так до другої години ночі.
Клагенфурт прилетів додому і, перше ніж ліг спати, дізнався, що у фруктовій крамниці розбито камінцем вітрину, горіхи, яблука та банани знищено, а полиці потрощено.
Він розповів співгромадянам про своє враження від Шерлока. Всі зійшлися на думці, що розкривати злочини в їхньому місті такий нечема не годен. “Ми повинні зробити це самі!” Газети писали про зухвалу поведінку того Шерлока і називали його смердючим люлькарем.
Коли Абель Клагенфурт з великою радістю оголосив, що злочинець прийшов повинитися, міські газети дістали завдання підготувати спеціальний номер. Крадієм виявився пан Агостіно Брітт, сновида, що скоїв ті страшні злочини зовсім несвідомо. Репортерам, які збіглися до нього, той чоловік розповів про свій сомнабулізм, засвідчений довідкою лікаря.
— Мені й самому не вірилось, що наробив усе те я. Прозріння настало сьогодні вранці, коли в кишенях піжами я знайшов порожнє горіхове шкарлупиння, а в черевиках — дві бананових шкурки. Мене ніби обухом по голові вдарило, але потім я зрозумів, що я — злочинець. Тепер усе з’ясувалось, і я радий, хоч мені й соромно за таку свою ненормальну поведінку. І все ж на душі я відчув полегкість.
Полегкість пана Брітта перейшла в загальну радість. Жителі міста покидали роботу, зі спеціальними випусками газет у руках виходили на вулиці, вживання спиртного різко зросло, з розчинених вікон лунали п’яні співи. Передові статті були сповнені оптимізму, вони вказували передусім на те, що гармонополісці не помилились, тримаючи навіть у цей грізний час вікна й двері відчиненими. Психіатр д-р Гермштедт зробив висновок, що його теорія про поснулі на дні релікти дістала блискуче підтвердження, як і те, що ці релікти тяжіють до повторення. Однак учений зауважив, що сомнабула Агостіно Брітт душевно здоровий, це він і довів тим, що доброхіть приніс каяття.
Стриманий, ненав’язливий метод Клагенфурта зажив слави, бо цей метод проведення слідства поважав почуття гідності громадян Гармонополіса. Хвалили Клагенфурта й за те, що він відмовився від послуг отого смердючого люлькаря на ймення Шерлок. Співи перед вікнами Клагенфурта не стихали до півночі, сам Абель кілька разів виходив на балкон і заявляв святковому натовпу, що він — і це, мовляв, ніяка не скромність, коли він так каже, а констатація голих фактів, — нічого ж, власне, не зробив для з’ясування випадку. Винуватець — і за це йому слід віддати належне — прийшов до нього сам.
— Ні! — вигукнули люди. — Це завдяки твоїй делікатності винуватцеві стало легше признатися!
Дехто з теоретиків висував тезу про те, що в духовно здоровому суспільстві всі проблеми вирішуються самі по собі. Тут не треба навіть імітувати якусь надзвичайну активність, досить лише цілком і повністю покластися на здоровий глузд, високу свідомість та ініціативу громадян. Причина радіти? Ні! Тут радіти мало. Це причина для свята, для тріумфу, для бурхливих веселощів! Така перемога просто виправдує все. Лихо тому, хто сьогодні не п’яний!
Уранці перед усіма холодильниками знов лежали обгризені кістки та ковбасні шкірки, а в фруктових крамницях — горіхове шкарлупиння й бананові шкурки. Д-р Гермштедт знайшов цьому блискуче пояснення. Під п’яну руч, коли, як відомо, здатність тверезо мислити різко падає, декому з гармонополісців на радощах скортіло погратися в злочин і ще раз пережити те, до чого тяглася душа. Хто ж їм дорікне за це?
Тільки стурбований Абель Клагенфурт з’ясував, що досі програбування були в безмісячні ночі, й запитав у лікарів, чи блукають сомнабули і в безмісячні ночі.
Лікарі мали сумнів, і Агостіно Брітт зрозумів, що пора признатися ще де в чому. Хоч він, мовляв, сомнабула й з довідкою, проте досі його нічні прогулянки обмежувалися балконом. Далі він ще зроду не заходив. А його
фальшиве признання мало дві мети. По-перше, хотілося присоромити справжнього злочинця; той мав відчути: у місті знайшовся-таки чоловік, який прагне покласти цій історії край, і негідник спопелів би від сорому. А по-друге, кортіло ж нарешті дати людям полегкість, щоб вони заспокоїлись і жили без тривог. Адже сором, сказав Брітт, — це великий рушій людських вчинків. Та якщо вночі хтось і справді обгризає золоті рибки й спустошує м’ясні прилавки, то на це здатний лише геть морально деградований індивідуум. Або ж тут діється таке, що нам і не снилося. Він, громадянин Брітт, мав намір тільки зробити свій внесок у розкриття цього випадку, ризикуючи навіть, що його неправильно зрозуміють чи визнають за ненормального.
Цю заяву громадськість вислухала схвально.
Коли досі атмосферу в місті визначала нервовість, нетерпіння й тривога, гучні протести, радість, настороженість і ледь помітне загальне збудження, то тепер це збудження піднялося до паніки. Сталося найстрашніше. Жах був такий великий, що газети в своїх екстрених випусках не могли навіть прокоментувати подію.
Громадянин Умберто Баль вивів годині о десятій вечора на прогулянку свого собаку й додому більш не повернувся. Люди знайшли в парку його одяг та обгризений кістяк, а від собаки — тільки голову. Забризканий кров’ю одяг валявся в кущах.
Жителі з божевільними очима блукали по місту, вечірні випуски газет повідомляли, що ось уже 457 років у Гармонополісі не траплялося жодного вбивства. Передові статті, втішні слова яких саме тепер були читачам особливо потрібні, заявили, що перед тягарем такого злочину вони замовкають.
Коли спустилися сутінки, у місті залягла мертва тиша. Вікна не світилися.
Аж на другий день до батьків міста повернулося самовладання, і вони спробували якось пояснити цю жахливу подію. Ні, злочинець — не людина. Очевидно, тут ідеться про якусь тварину.
Фахівці оглянули в міському зоопарку всіх звірів, на яких могла впасти підозра. Леви, як і раніше, були ш> аристократичному стримані. Абель Клагенфурт заявив:
— Наскільки я бачу, вчинити це вони не могли.
Мавпи, як завжди, безтурботно гойдалися на гілках. Коли їм принесли земляних горіхів та бананів, вони взялися пожирати їх так старанно й так апетитно, як можуть їсти тільки вони. Зовсім не схоже було, що мавпи наїлися донесхочу.
Всіх чоловіків міста закликали заступити вночі в зоопарку на чати. Добровольців прийшло більше, ніж було треба, отож кожен звір мав сторожа. Правда, дехто висловлював думку, що не варто ставитися недовірливо навіть до звіра — адже він на шляху еволюції. А інші заперечували: мовляв, ця еволюція опиниться сама під загрозою, якщо стане жертвою злочинного потягу.
Проте звірі своїх обжитих місць не покидали. А холодильники та фруктові крамниці на ранок стояли знов розчинені і пограбовані.
Хтось зауважив, що ці хижацькі напади вчиняє, мабуть, якийсь чужий звір чи навіть ціла зграя звірів десь іздалеку. Чоловіки прочесали у вихідні дні околиці міста на сто кілометрів довкола. На жаль, без наслідків.