Ось чому перш ніж когось усиновити, майбутній прийомний батько повинен добре вивчити весь родовід годованця. Звісно, в даному разі Тукопана зробити цього не міг, та й сумнівно, що на його місці хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девіса, всі навколо завмерли — маркізанців вразила саме кричуща необізнаність вождя. Ніби вони не розуміли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичів юнги вождь нічого не знав і знати не міг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А “подарунок” вождеві воїнів франі? Не пошле ж йому Тукопана тіло свого сина. А все ж уже вирішено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рішення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово і не дотримав його! Крім того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тоді взагалі нікого з полонених чіпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка і яка перемога! Не втік жоден кархоурі, всі попали в клітку.
Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождів визнає свою помилку? Що ж тоді буде з його авторитетом?
Проте спростувати заяву полоненого Тукопані було нічим, і він, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись від люті:
— Замовкни, нікчемна тварюко! Нічого не кажи, ми тебе не слухаємо! Ніхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!
Увесь внутрішньо зіщулившись, Девіс благав бога допомогти йому не послабити волю. Він розумів, що не можна мовчати, бо інакше кінець, і усвідомлював, що зараз усе залежатиме тільки від його самовладання, від того, наскільки переконливо він продовжуватиме цю смертельну гру.
— Пробач, великий батьку, — мовив він сумно, — твій негідний син розгнівав тебе, покарай його. — Девіс добре знав, що полінезійці своїх дітей ніколи не карають.
Тукопана схопився, хотів кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але відразу ж знову сів, вигукнувши з радісним осяянням:
— Х-хе, ти коричневий! Шкіра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!
— Це правда, великий батьку. — Девіс відчував, як його лоб зросило потом. — Мій молодший брат біліший за мене, його навіть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були різні батьки. Мій перший батько був коричневим, а перший батько брата — білий. Але мати в нас одна, і ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хіба в нас в обох не очі братів?
Все ще оточений жінками, які тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як і всі полонені, він нічого не розумів, але голос, здавалося, спокійного капітана вселяв надію. Хлопець вимушено всміхався. Решта піратів сиділи в клітках похмуро зосереджені, мовчки чекали, чим усе це скінчиться. Коли старий маркізанець скаженів, вони мимоволі зіщулювались, але мужність юнги і капітана змушувала джентльменів удачі тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капітан зуміє якось заговорити йому зуби. Девіс— та не зумів би?!
Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капітана, Тукопана дедалі помітніше хвилювався. Безперечно, він був збентежений. Справді, очі в обох зовсім однакові, яскраво-голубі і ніби в променистих росинках… “Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очі теж голубі… Ні, наче не дуже, трохи сіруваті…”
Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девіса, але… Припустімо, на його необачність одноплемінники подивилися б крізь пальці. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика біда, адже ритуал усиновлення ще не закінчено, тож не пізно виправити помилку. Але хіба безстрашні погодяться позбавляти себе такої здобичі? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться відпустити на волю всіх полонених… А якщо ці двоє все-таки брати? Впаде тоді на Тукопану гнів найвидатнішого з великих ботів, ясновельможного володаря Землі і Неба, могутнього і непереможного Тікі. Дозволив убити сина, свою дитину.;. Підлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. “Ні-ні, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, він брехун, боягузливий білий француз! Удає з себе безстрашного воїна і плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..”
І вождь прийняв соломонове рішення.
— Гаразд, — сказав він сердито. — Коли мій син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидітимеш у клітці. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.
Похмурим натовпом маркізанців прокотилося полегшене зітхання. Мудрий Тукопана міркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде ніхто. Він його не бачив і не чув, так, не бачив і не чув. Червонобородий — невільник племені, а всі його воїни — здобич.
І знову радісний вибух!
— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! — Тієї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони підхопили його клітку і, гортанно щось прокричавши, вистрибом кудись побігли.
Все сталося так швидко й так несподівано для піратів, що вони не зразу отямилися.
— Капітане! Капітане! Брудні таїпі! Брудні таїпі! — із запізненням почулися на площі розпачливі крики маленького Тома.
Він, мабуть, хотів бігти слідом за капітаном і люто з кимось боровся, але не міг вирватися.
— Томмі, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотів Джон.
Потім з нього зірвали одяг і голим підвісили в клітці, немов папугу, під якимось гіллястим деревом. Разом з одягом забрали і ніж, на який він так розраховував.
Така ж участь, крім юнги, спіткала всю команду “Флайїн стар”. Клітки з полоненими віднесли в різні кінці селища, підвісили їх на дерева і пильно охороняли, але й без цього про втечу годі було й думати. Зроблені з міцного залізного дерева клітки голими руками не зламаєш.
Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменів. Кого раніше, кого пізніше, але на всіх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.
Там, на площі, Джон не наважився натякнути Томові, щоб він постарався пояснити маркізанцям, ніби вони брати, хоч тоді це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частіше вставляти в полінезійську мову англійське слово “брат”, і Томмі б усе зрозумів. Але ж і решта піратів усе б чула. І якби всі полонені збагнули, що їхній капітан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полінезійців, вирішили б, що він рятує тільки себе, і, напевно, збунтувалися б.
Обман відразу б розкрився. Тому ніяких натяків юнзі Джон не робив. Він був певен, що, коли маркізанці почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба відповісти.
‘На жаль, Томмі дав маху. Відірваний від своїх недавніх товаришів, він одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим і при цьому вперто називав його відомим усій Океанії словом “капітан”. Тоді до нього підвели двох дуже схожих хлопчиків, напевно, братів-погодків, і знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як ці двоє?
Юнга зневажливо пирхнув:
— Вигадали казна-що! Він мій капітан, зрозуміли, дурні ваші голови, мій капітан!
Усі, звичайно, зрозуміли, одначе вождь, здавалося, відповіді Тома не надав значення. Насупившись, він довго щось буркотливо говорив старійшинам племені, пальцем показуючи то на юнгу, то на свій язик. Мовляв, у хлопчика ще язик німий, він не вміє поки що говорити, тому питати в нього рано.
Тома така, як він думав, нахабна зарозумілість вождя обурила:
— Ти сам німий, брудний старий таїпі! Червонобородий — мій капітан! Мій капітан.
Для палко закоханого в свого капітана юнги Девіс був найдорожчою людиною на світі. З ним не можна було порівнювати ніяких братів, тим більше, що їх у Тома ніколи не було. “Капітан, мій капітан!” У цьому було все життя юнги.
І життя Джона повисло на волосині. Розправитися з ним, як згодом з’ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопані раптом сяйнула блискуча ідея.