— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?
Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.
Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.
— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…
Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.
— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!
Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.
— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.
Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.
Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.
— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!
Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.
— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.
Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.
Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.
— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!
Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:
— Іроди… іро-о-ди-и!..
Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.
Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…
З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.
Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.
— Ваше високопреосвященство…
Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.
— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!
Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.
— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?
Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:
— Ми — українські офіцери.
— Під австрійським стягом.
Орест здивовано подивився на друга.
— Ти що, боїшся, друже?
— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…
Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.
— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.
Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.
— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.
З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.
Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.
— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.
Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.