— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.
Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.
Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.
“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”
…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…
Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.
У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.
Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.
— Під Львовом… наскочили на патруль… — знесилено видихнув Роман, допомагаючи дівчині вкласти Ореста на диван. — У домі є ще хто?
— Немає. Батьки евакуювалися до Відня, — ледве стримуючи сльози від раптового потрясіння, відповіла Стефа. — А кухарка Ксеня вчора відпросилась… надумала, мерзотниця, вінчатися з якимось козаком.
Заточуючись від нелюдської втоми, Роман добрався до крісла в еркері, впав на м’яке сидіння.
Стефа розстебнула на братові сорочку і з жахом побачила грубий перев’яз, на якому широко проступила червона пляма.
Дівчина кинулась до буфета, хапливо висувала шухляди, розшукуючи бинти й медикаменти.
— Стефо… — нараз тихо промовив Роман. — Мені страшно…
Дівчина на мить завмерла — настільки сильним було відчуття безвиході, яке прозвучало у визнанні юнака.
— Чому… більшовицький агітатор має силу відвернути народ… від святої присяги? — неначе в гарячці, вигукнув Роман і затнувся, почувши голосний, протяжний стогін Ореста.
Стефа поклала братові на лоб вологу серветку, обережно розмотала брудний бинт.
— Ти просто розгубився! — несподівано злісно сказала вона Романові.
Заново перев’язавши Ореста, Стефа вела далі:
— Іди в собор святого Юра, Романе. Владика вдихне в тебе силу. Без нього ми немічні й сліпі…
Орест забурмотів щось незв’язне, в гарячковій непритомності скинувся, широко розкривши очі, які нічого не бачили. Дівчина м’яко вклала брата, змінила вологу серветку на його голові. Коли вона знову звернулась до Романа, її інтонації збентежили до краю.
— А потім іди до Беркута. Його люди — справжні вояки, без вагань і сантиментів!
Сказала, ніби дала ляпаса.
Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:
— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.
— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.
— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.
Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:
— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.
його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.
— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.
— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!
— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.
Олекса кинув ескізи на стіл.
— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.