— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?
— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!
— На що? — нахмурився Орест.
— Я сказала: на все! Навіть на злочин!
Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:
— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.
— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.
— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.
Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.
Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:
— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..
Змучене обличчя юнака пересмикнулось.
— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..
— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.
Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:
— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!
— Кому ти ще казав про таємні архіви?
— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.
Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.
— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…
— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…
— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.
Вони повільно зійшлися біля портрета.
— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…
Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:
— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.
У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:
— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.
— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.
Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.
При вході, опустивши очі, застигли служки.
— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.
— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.
Гродський скрушно розвів руками.
— За вами борг. Святий борг!
І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.
Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…
Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.
— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.
Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:
На смерічку сіли,
Ще й такі щасливі…
Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання: