Каунас кинувся до вікна, намацуючи регулятор поляризатора, груди його поривчасто здіймались, наче йому враз не стало чим дихати.
Мендель рушив за ним.
— Що трапилось? — підійшли і двоє інших.
Внизу, скільки сягало око, лежало місто, купаючись у променях ранкового сонця. Тальяферо швидко окинув краєвид тривожним поглядом.
Але Каунас, чиї груди все ще тяжко здіймались, прикипів очима до чогось, що було зовсім близько. Там, на бетонному карнизі, встромлена одним кінцем у тріщинку на місці якогось дефекту, відсвічувала на сонці молочно-сірою поверхнею стрічка плівки завдовжки десь близько дюйма.
Мендель, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Прикривши її рукою, він обвів присутніх пильним поглядом палаючих почервонілих очей і рушив до виходу.
— Зачекайте тут! — уривчасто кинув.
Все було зрозуміло без слів. Коли Мендель зачинив за собою двері, вони посідали й бездумно втупились один в одного.
Мендель повернувся хвилин за двадцять. І цілком спокійно (хоч на його обличчі видніли виразні сліди недавнього шаленства) заявив:
— Кінець плівки, запханий у щілину, лишився не зовсім засвіченим, я проявив його і зміг розібрати кілька слів. Нема сумніву — це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, врятувати не вдалося нічого. Це кінець!
— Що ж далі? — запитав Тальяферо.
Мендель стомлено знизав плечима.
— Сказати по правді, тепер мені все байдуже. Матеріали теорії Вільєрса втрачено. Лишається тільки одне: чекати, поки хтось, із такою ж світлою головою, розробить її знов. Я працюватиму теж, але я знаю свої можливості й не надто тішу себе ілюзіями. Мені здається, що тепер, коли ми знаємо про знищення доповіді Вільєрса, безглуздо шукати винного. Тепер це не має ніякого значення. — Після останніх подій Мендель видавався змученим і надломленим, він не мав сили побороти відчаю, що охопив його.
Але тут пролунав суворий голос Тальяферо:
— Стривайте-но! То тільки вам байдуже, хто з нас трьох міг вчинити цей злочин. На вашу думку, це зміг зробити і я. Тому у вас, видатного вченого, відомої людини, тепер ніколи не знайдеться жодного доброго слова про мене. Та я не хочу, щоб підозра тяжіла наді мною все життя, руйнуючи моє майбутнє. Вимагаю довести справу до кінця. І з’ясувати, чи винен я, чи ні. Гадаю, саме коло цього і слід оце заходитись.
— На жаль, я не детектив, — стомлено обізвався Мендель.
— Що ж! Тоді дзвоніть у поліцію, сто чортів!
— Зачекай хвилинку, Тале, — встряв у розмову Райгер. — Чи не хочеш ти сказати, що це вчинив я?
— Я лише сказав, що моє сумління чисте.
— Але ж поліція застосує до нас психічні методи. — У тонкому голосі Каунаса вчувався переляк. — Це може згубно відбитись на нашому інтелекті…
Мендель підніс догори руки.
— Хвилинку уваги, панове! Є один спосіб уникнути втручання поліції. Я цілком згоден з доктором Тальяферо: було б дуже несправедливо щодо невинних залишити цю справу, не з’ясувавши її до кінця.
Всі троє повернули до Менделя обличчя, на яких більшою чи меншою мірою проступала ворожість.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Райгер.
— У мене є приятель на ім’я Вендел Урс. Можливо, хтось із вас уже чув це ім’я. Я постараюсь умовити його зустрітися з нами якнайскоріше.
— Ну і що з цього? — запитав Тальяферо. — Чим він може нам допомогти?
— Правда, він досить дивна людина, — вів далі Мендель. — Навіть дуже дивна. Але в певному розумінні надзвичайно обдарована. Його допомогою часто користується поліція, і я сподіваюсь, він допоможе й нам.
Частина 2
Пильно роздивляючись кімнату та її господаря, Едвард Тальяферо не міг приховати свого подиву. І кімната, і її господар здавались частиною якогось невідомого, ізольованого від земного чудернацького світу. Жоден звук не долинав зовні в це оббите м’якою повстю, без найменшого натяку на вікна кубло. Ні повітря, ні світла тут не було, їх заміняли штучне освітлення та кондиціонер.
Кімната була величезна, але погано освітлена і дуже захаращена. Вони ледве знайшли, де ступити, щоб пройти до кушетки, звідки тільки-но досить недбалим рухом господар змахнув цілу купу якихось касет із плівками.
Власник кімнати був кремезний, присадкуватий чолов’яга з масивною головою і майже круглим лицем. Він досить жваво пересувався на куцих ногах, киваючи весь час головою при розмові, від чого окуляри з товстими скельцями мало не підстрибували на майже непримітному горбку, що правив йому за носа. Банькаті короткозорі очі, напівприкриті важкими повіками, досить добродушно зиркали на них, поки він вмощувався в кріслі за письмовим столом, над яким звисав єдиний яскравий світильник.