Чоловік за столом ледь посміхнувся.
— Поки приготують копію, мине дев’ять годин. Ви тим часом можете поспати, це заспокоїть вам нерви. Третя дзеркальна кімната ліворуч до ваших послуг.
Джордж повільно й беззвучно рушив до тієї дзеркальної кімнати. Там ліг на голубу оксамитову канапу, і від ваги його тіла ввімкнувся механізм, що приводив у дію дзеркала на стелі. Якийсь лагідний голос замугикав: “Спи… спи… спи…”
Джордж пробурмотів:
— Кейт, я не хотів сюди приходити. Це ти мене примусила. Це ти винна. Боже, краще б я сюди не приходив, сидів би вдома. Я не хочу тебе вбивати!
Поволі обертаючись, дзеркала тихенько дзумотіли.
Джордж спав.
Уві сні він помолодшав, йому знов було сорок один рік, удвох з Кейт вони гасали по зеленому пагорбку, неподалік стояв вертоліт, яким вони прилетіли сюди на пікнік. Вітер маяв волосся Кейт золотистими пасмами, і вона сміялась. Тримаючись за руки, вони цілувались, цілком байдужі до їжі. Вони, здавалося, забувши про все на світі, читали одне одному вірші.
Потім інші сцени. Швидка зміна барв, політ. Вони з Кейті летять над Грецією, над Італією і Швейцарією, стоїть така погожа довга осінь 1997 року. Вони летять і летять.
І раптом якийсь кошмар. Кейті і Леонард Фелпс. Джордж аж скриків крізь сон. Як це сталося? Звідки цей Фелпс узявся? Чому він звалився їм на голову? Чому життя не може бути просте й добре? Чи все від того, що вони такого різного віку? Джорджеві під п’ятдесят, а Кейті така молода, така молоденька! Чому це, чому?!
Сцена була незабутньо яскрава. Леонард Фелпс і Кейт у зеленому парку за містом. Джордж з’явився на алеї саме вчасно, щоб побачити, як вони цілуються.
Спалах люті. Сутичка. Спроба вбити Леонарда Фелпса.
Нові й нові дні, нові кошмари.
Джордж Гілл, ридаючи, прокинувся.
— Містере Гілл, для вас усе приготовлено.
Гілл незграбно підвівся. Зиркнув на себе у високому й непорушному тепер дзеркалі — вигляд він мав анітрохи не молодший від своїх літ. То була страшна помилка. В такому віці брати молоду дружину — все одно що втримати грудочку цукру у воді. Він гидливо приглянувся до свого тіла. Обвислий живіт. Обвисле підборіддя. Забагато сивини на голові й замало енергії у м’язах…
Смагляволиций провів його до другої кімнати.
Джордж Гілл сахнувся:
— Кімната Кейті!
— Ми намагаємось робити бездоганно.
— Її кімната, все достеменно до дрібниці!
Джордж Гілл підписав чек на десять тисяч доларів. Чоловік узяв чек і вийшов.
У кімнаті було тихо й затишно.
Джордж сів і помацав пістолет у кишені. Купа грошви. Тим-то багачі й можуть собі дозволити розкіш “очищувального вбивства”. Насильство без насильства. Вбивство без убивання. Джорджеві полегшало. І раптом прийшло заспокоєння. Він втупився в двері. Цієї хвилини він дожидав довгих півроку, і тепер нарешті вона настала. Зараз увійде сюди прегарний робот, маріонетка на дротиках, і тоді…
— Привіт, Джордже.
— Кейті!
Джордж зірвався на ноги.
— Кейті! — видихнув він.
Вона зупинилася на порозі. На ній була звійна зелена сукня, на ногах — виткані золотом сандалі. Іскристе волосся спадало на її шию, очі ясніли блакиттю.
Цілу хвилину Джордж не міг видобути з себе ні слова.
— Ти прекрасна, — нарешті вражено промовив він.
Голос його звучав звільна і якось неприродно.
— А хіба я можу бути інакшою?
— Дай-но я роздивлюсь тебе.
Він невпевнено простяг перед собою руки, як це робить сновида. Серце мляво билося. Він важко рушив до неї, немов долаючи товщу води навколо. Потім обійшов її з усіх боків, ледь доторкнувся.
— Ти що, не надивився на мене за всі ці роки?
— Таки не надивився, — відповів він, і очі його наповнилися слізьми.
— То про що ж ти збирався поговорити зі мною?
— Дай мені час, ради бога, почекай трошки. — Він сів і приклав до грудей тремтячі руки.
Примружився.
— Це неймовірно. Наче ще одне видиво. Як вони тебе такою зробили?
— Нам заборонено про це говорити, щоб не порушувати ілюзії.
— Це якісь чари.
— Це наука.
Доторк її був теплий. Нігті на пальцях у неї вилискували, мов перламутр. Ніяких швів, ніякого ґанджу. Він дивився на неї і пригадував слова з “Пісні над піснями”, яку вони читали вдвох у ті давні добрі часи. Ти прекрасна, моя люба. Ти прекрасна! Очі твої — голубки за твоїм покривалом. Твої губи — немов кармазинова стьожка, і твоя бесіда мила. Твої перса, як двоє оленяток-близнят, що серед лілей пасуться. Жодної вади нема в тобі.