— Що ж, уряд має слушність. Тепер я й сам у цьому пересвідчився, — сказав Джордж Гілл.
— Я радий, що ви розумієте позицію правосуддя.
— Так. Зрештою, не можна узаконювати вбивство. Навіть коли воно стосується механізмів, телепатійних пристроїв і воскових фігур. Це б нікуди не годилося, якби я вийшов сухим з води. Адже те, що я вчинив, — то був таки злочин. Я і сам відтоді почуваю себе винним. І згоден, що мене треба покарати. Дивно, правда? Отак, бува, діють на тебе суспільні зв’язки. Відчуваєш себе винним навіть тоді, коли, здається, і підстав для цього немає…
— Мені вже пора йти. Може, у вас є якесь прохання?
— Ні, дякую, мені нічого не треба.
— Що ж, тоді прощавайте, містере Гілл.
Двері замкнулися.
Джордж Гілл усе так само стояв на стільці, висунувши за грати руки. Раптом на стіні блиснула червона лампочка. Голос із репродуктора промовив:
— Містере Гілл, до вас на побачення прийшла дружина…
Він стис сталеві прутини. “Вона ж мертва!” — промайнуло в голові.
— Містере Гілл! — озвався знову голос.
— Вона мертва! Я її вбив!
— Ваша дружина чекає у кімнаті побачень. Ви хочете з нею побачитись?
— Я бачив, як вона впала, я її застрелив, вона впала мертвою!
— Містере Гілл, ви мене чуєте?
— Та чую! — вереснув він, накинувшись на стіну з кулаками. — Чую вас! Чую! Вона мертва, мертва, нехай дасть мені спокій! Я вбив її, не хочу її бачити, хай іде геть!
Пауза.
— Воля ваша, містере Гілл, — пробурмотів голос.
Червона лампочка погасла.
Блискавка перетяла небо й освітила його обличчя. Він притулився розпашілим обличчям до холодного пруття і чекав, а дощ усе не вщухав. Через якийсь час десь там відчинилися двері на вулицю і він побачив, як з канцелярії в’язниці вийшли дві постаті у плащах з каптурами. Зупинившись у світлі ліхтаря, вони глянули вгору.
Це була Кейті. А з нею Леонард Фелпс.
— Кейті!
Вона відвернулася. Супутник узяв її під руку. Вони перебігли вулицю під чорною хлющею і сіли в приземкувату машину.
— Кейті! — Він кричав, шарпав грати, лупив по бетонному закрайку. — Вона жива! Наглядач! Наглядач! Я бачив її! Вона не мертва, я її не вбивав, випускайте ж мене! Я нікого не вбивав, це все жарт, помилка, я бачив її, бачив! Кейті, вернися, скажи їм, скажи, що ти жива! Кейті!
На крик прибігли наглядачі.
— Не вбивайте мене! Я ж ні в чому не винен! Кейті жива, я її бачив!
— Ми теж бачили її, сер.
— Так випустіть же мене! Дайте мені волю!
Це було явне божевілля. Він похлинувся і мало не звалився вниз.
— Суд усе це вже розглянув, сер.
— Але ж це несправедливо! — Він підскакував, хапався за вікно і далі репетував.
Кейті з Леонардом від’їхала у машині. Від’їхала до Парижа, до Афін, до Венеції, і до Лондона наступної весни, і до Стокгольма — влітку, і до Відня — восени…
— Кейті, вернися, ти ж не можеш так мене покинути!
В холодному дощі зблиснуло червоне хвостове світло машини. Він усе кричав і кричав, коли ззаду підбігли й схопили його наглядачі.
Переклад з англійської.
НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР
Вл. Гаков
УЛЬТИМАТУМ
Розмірковуючи про майбутнє, нерідко сягаєш думками в минувшину.
Пам’ять знову вертала мене в Єреванську картинну галерею, на проспект Леніна, в ту весну 1979 року, коли я вперше побачив триптих Акопа Акопяна. Був спекотний сонячний травень, ми зібралися в столиці Вірменії на регіональну зустріч письменників-фантастів. Може, завдяки розморюючій дії весняного сонця розмова на нараді текла спокійно і несуєтно — власне, про фантастичні наші проблеми і про речі суто реальні.
Та варто було раз побачити картини Акопяна, як млявість немов рукою зняло: тільки про це й потрібно говорити. Про це передусім. Доки не пізно.
…Безкрає море людей заполонило все аж до горизонту, вихлюпнулось на міські вулиці, розлилося по квартирах і заводських цехах. Строга сіро-коричнева кольорова гама (у такій, до речі, й “Герніка” вирішена). Поглянеш уперше — щось відлякуюче є в цій нерухомій і безмовній людській масі. Придивившись, розумієш, що саме: на цих трьох полотнах немає людей. Тільки одяг — піджаки, сорочки, сукні, плащі ще зберігають обриси тіл, що донедавна заповнювали ці ганчірки… Одяг залишився; незаймані й будинки, і асфальт на тротуарі, і навіть турботливо вирощені поодинокі деревця. Нема лиш творців цієї “другої природи” — не зуміли подолати природу свою внутрішню.