Якось навіть не віриться: 1914-й рік…
Коли ж вона виникла в реальному житті, ця сатанинська атомна проблема? Сорок років тому, як тільки американський президент підписав рішення про початок секретного проекту “Манхеттен”? Чи на зорі століття, коли Резерфорд разом зі своїм найближчим помічником Содді розпочав серію дослідів по розсіюванню ?-часток?
Звичайно, часто не втримуються від спокуси звернути всю вину на фізиків. Але ж не вчені-фізики схилялися над картою японських островів, надаючи право місту Кіото жити, а Хіросімі й Нагасакі — загинути. Це військових цікавили ефекти нової зброї, а в Хіросімі, бачте, було більше дерев’яних будівель, було чому горіти…
І це політик — еталон “стопроцентного американця”! — написав: “У найбільшій в історії азартній науковій (!) грі ми поставили на карту два мільярди доларів і виграли” (Трумен).
І все ж стверджувати, що вчені зовсім непричетні до цієї проблеми, не можна. Адже був (і є) Теллер, не забулося висловлювання Енріко Фермі про те, що, мовляв, вибух атомної бомби — це прекрасна фізика… І вже у наші дні дає інтерв’ю батько нейтронної бомби Семюел Коен, інтерв’ю, які вражають цинізмом навіть бувалих у бувальцях західних газетярів.
Так, вчені причетні. Але зрозуміти міру їхньої відповідальності (як і власної моральної оцінки своєї роботи) не можна без залучення матерій конкретно-історичних. Проблема тільки частково була науковою — проблемою загальнолюдською, ультимативною її зробила політика.
Курчатов теж був людиною і вмів побачити речі в історичній перспективі. Достатньо перечитати найсвіжіші спогади про нього, щоб відчути, як же Курчатов усе розумів і як тверезо все бачив у майбутньому! Але для нього бомба на все життя лишалась не прекрасною фізикою, а прокляттям, важким, вимушеним заходом, на який нашу країну примусили піти шанувальники азартних наукових ігор за океаном…
Зрештою, про все це написано томи. Не було, здається, відомого письменника чи мислителя в другій половині XX століття, який би пройшов повз цю проблему.
Зрозуміло, що безмежне проблемне поле, яке знову постало перед художньою літературою, довго не могло бути недослідженим. Отож література й зайнялася новою проблемою дуже серйозно, як тільки вона була поставлена вибухом над Хіросімою.
Але для наукової фантастики, як часто траплялося й раніше, все це виявилося повторенням пройденого.
Відомий угорський фізик-атомник Лео Сілард (Сцілард) згадував після війни, що в 1934 році він раптово уявив, і як саме може відбутися некерована ланцюгова реакція. Осяяння змінилося тривогою за можливі наслідки цього фізичного експерименту, тож Сілард вирішив мовчати. І лише згодом визнав, що цей здогад прийшов до нього виключно під впливом роману “Звільнений світ”. А в ті ж 30-ті роки засновник атомної фізики Ернест Резерфорд насміхався над любителями сенсацій, які повірили, що людство зможе загнуздати і використати енергію атома. Володіючи дивовижною науковою інтуїцією, лорд Резерфорд у даному випадку лише кинув царственне “Безглуздя!”, не вдаючись до дискусій. Його колега Нільс Бор щиро намагався охолодити гарячі голови з допомогою безсторонніх чисел.
Дивовижно! Найсвітліші голови в науці — і опиралися, відмовлялися сприйняти очевидне, і це — за лічені роки до успішного здійснення першої ланцюгової реакції. Трохи більше десяти років лишалося до Хіросіми.
А тепер — слово літературі.
Мир — рвался в опытах Кюри
Атомной, лопнувшею бомбой,
А электронные струи -
Невоплощенной гекатомбой…
Ці рядки належать перу Андрія Бєлого. Написані — в 1921 році (!). Цікаво, чи хтось іще-фізик, військовий — вжив тоді хоч раз це знайоме нині всьому світу словосполучення — “атомна бомба”?
До речі, атомний пріоритет Уеллса не очевидний. Зовсім недавно історики фантастики виявили забутий усіма роман англійця Роберта Кромі “Удар долі” (1895 р.), в якому, очевидно, вперше говориться про надзброю. Від одночасного вибуху всіх її запасів могла на шматки розколотися земна куля.
В романі іншого популярного автора Джорджа Гріффіта уже описана “базука”, що стріляла атомними снарядами (“Володар праці”, 1911).
І в молодій радянській науковій фантастиці з’явилися книги, які виразно позначали тему атомної небезпеки! В романі В. Нікольського “Через тисячу років” (1927) зустрічаємо воістину дивовижну фразу про те, як під час невдалого експерименту “атоми віддали сховану в них енергію” і “вибух тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року (!) зітер з лиця Землі пів-Європи”… Боротьба людства проти загрози атомної катастрофи описана і в романі “Бунт атомів” В. Орловського (псевдонім В. Грушвицького), що вийшов на рік пізніше.