Це вам не відвертий цинік Семюел Коен. Сценарії й альтернативи Германа Кана та йому подібних вірних слуг воєнно-промислового комплексу подаються в обгорточці спокусливої розумності. Навіть якоїсь турботливої діловитості.
Про таких “ділових” людей повість відомого угорського прозаїка Лайоша Мештерхазі “Чудова риболовля”, один з найвиразніших психологічних портретів коенів в усій світовій фантастиці за останні десятиліття.
Зброї, в даному разі — хімічної, яка б “гуманно” вбивала усе живе, лишаючи армії нападника недоторканими поля, міста і заводи ворога, — ще не створено. Але є, живуть, думають, діють можливі творці цієї зброї.
В повісті виразно розмежовано два плани. Зовнішній — розписаний до нюансів, підкреслено реалістичний, з ефектними, смачними деталями, які захоплюють навіть байдужих до таїнства риболовлі. І другий план — за кадром, проявляється лише пунктиром реплік, напівфраз, талановито розкиданих там і сям натяків. Нудні будні спецвідрядження зафіксовані в щоденнику одного з дослідників: розбивка табору-полігону, опрацювання нової серії експериментів, аналіз результатів. Є тільки одна втіха — риболовля!
А потім — успіх, прощальний банкет з незліченними тостами за майбутні нагороди, за майбутнє збільшення позик на майбутні досліди. І навіть сліду не залишилося від п’ятьох людей — жертв, на яких випробували новий препарат, вивітрилися найменші сліди й самого препарату.
Божевілля ситуації в тому, що перспективи на майбутнє будують ті, які щойно добряче попрацювали на справу знищення цього майбутнього!
Таке співсгавлення двох планів і навіть зумисне вирізнення першого, побутового, — не просто прийом. І не випадково вибрав автор казенно-лаконічну манеру щоденника спеціаліста. Щось знайоме зринає в пам’яті… Стримана кольорова гама “Герніки” Пікассо? Чи рівні ряди кам’яних димарів спаленої Хатині?
Талановитий майстер, Мештерхазі жодного разу не дав люті вихлюпнутися на поверхню, щоб не перегоріла вона швидко — нехай невловимий натяк запалить вогнище, якому горіти й горіти. Нехай прихопить якийсь нерв у душі читача — і не відпускає ніколи.
Мештерхазі лише в останні роки життя прийшов у фантастику. Разом з ним у лави Маршу миру наукової фантастики влилося чимало, відомих прозаїків, які до, цього про фантастику й не думали. Павло Вєжинов у Болгарії. Леонід Леонов і Чингіз Айтматов у нас. Уільям Голдінг і Доріс Лессінг в Англії. Робер Мерль і П’єр Буль у Франції. Гор Відал і Бернард Маламуд у США. І, звичайно, Курт Воннегут, який починав з фантастики, відійшов од неї, та от знову повернувся і повернувся завдяки атомній, ні, навіть сучаснішій — нейтронній проблемі!
Останній роман Воннегута “Просто в яблучко” (1982) — про те, як нейтронна бомба випадково вибухнула під час перевезення, спустошивши маленьке американське містечко. Хоч як дивно, але це, очевидно, перше в американській художній літературі серйозне звернення до теми нейтронної зброї. Воннегут, певна річ, не міг залишитися осторонь…
Вражає ось що: певні моменти, неймовірно актуальні в наші дні, прозвучали в одній з перших книг Воннегута — науково-фантастичному романі “Сирени Титану” (1952). В цій калейдоскопічній і тільки зовні абсурдній книзі якийсь месія затіяв грандіозну бойню, в якій земляни-патріоти перебили марсіанські сили вторгнення, не підозрюючи, що це зовсім не марсіани, а такі ж люди, хитрістю викрадені з Землі. Їм зробили на Марсі операцію по промиванню мізків і послали на вірну загибель на Землю… Мета? Ось таким кошмарним способом… пробудити совість людства і на базі всезагального розкаяння… заснувати нову релігію.
Десятки тисяч жертв на вівтар вічного миру? Абсурд, але тільки на перший погляд.
Письменник немов зазирнув на тридцять років наперед; і те, що на початку п’ятдесятих здавалося б маренням божевільного, у восьмидесяті роки несподівано набуло рис доктрини, яка обговорюється на повному серйозі, оскільки вже йде мова про демонстраційний ядерний вибух, який би примусив протилежну сторону взятися за розум і сісти за стіл переговорів про роззброєння. І все це з неодмінним посиланням на бога, який, мовляв, тільки вітатиме таке піклування про мир…