Божевілля ситуації в тому, що перспективи на майбутнє будують ті, які щойно добряче попрацювали на справу знищення цього майбутнього!
Таке співсгавлення двох планів і навіть зумисне вирізнення першого, побутового, — не просто прийом. І не випадково вибрав автор казенно-лаконічну манеру щоденника спеціаліста. Щось знайоме зринає в пам’яті… Стримана кольорова гама “Герніки” Пікассо? Чи рівні ряди кам’яних димарів спаленої Хатині?
Талановитий майстер, Мештерхазі жодного разу не дав люті вихлюпнутися на поверхню, щоб не перегоріла вона швидко — нехай невловимий натяк запалить вогнище, якому горіти й горіти. Нехай прихопить якийсь нерв у душі читача — і не відпускає ніколи.
Мештерхазі лише в останні роки життя прийшов у фантастику. Разом з ним у лави Маршу миру наукової фантастики влилося чимало, відомих прозаїків, які до, цього про фантастику й не думали. Павло Вєжинов у Болгарії. Леонід Леонов і Чингіз Айтматов у нас. Уільям Голдінг і Доріс Лессінг в Англії. Робер Мерль і П’єр Буль у Франції. Гор Відал і Бернард Маламуд у США. І, звичайно, Курт Воннегут, який починав з фантастики, відійшов од неї, та от знову повернувся і повернувся завдяки атомній, ні, навіть сучаснішій — нейтронній проблемі!
Останній роман Воннегута “Просто в яблучко” (1982) — про те, як нейтронна бомба випадково вибухнула під час перевезення, спустошивши маленьке американське містечко. Хоч як дивно, але це, очевидно, перше в американській художній літературі серйозне звернення до теми нейтронної зброї. Воннегут, певна річ, не міг залишитися осторонь…
Вражає ось що: певні моменти, неймовірно актуальні в наші дні, прозвучали в одній з перших книг Воннегута — науково-фантастичному романі “Сирени Титану” (1952). В цій калейдоскопічній і тільки зовні абсурдній книзі якийсь месія затіяв грандіозну бойню, в якій земляни-патріоти перебили марсіанські сили вторгнення, не підозрюючи, що це зовсім не марсіани, а такі ж люди, хитрістю викрадені з Землі. Їм зробили на Марсі операцію по промиванню мізків і послали на вірну загибель на Землю… Мета? Ось таким кошмарним способом… пробудити совість людства і на базі всезагального розкаяння… заснувати нову релігію.
Десятки тисяч жертв на вівтар вічного миру? Абсурд, але тільки на перший погляд.
Письменник немов зазирнув на тридцять років наперед; і те, що на початку п’ятдесятих здавалося б маренням божевільного, у восьмидесяті роки несподівано набуло рис доктрини, яка обговорюється на повному серйозі, оскільки вже йде мова про демонстраційний ядерний вибух, який би примусив протилежну сторону взятися за розум і сісти за стіл переговорів про роззброєння. І все це з неодмінним посиланням на бога, який, мовляв, тільки вітатиме таке піклування про мир…
Різні долі в тих, хто йде зараз у колонах Маршу миру — хоча до всіх без винятку письменників-фантастів ті, що марширують, ставляться з повагою. Як до ветеранів, чий похід почався дуже давно.
Курт Воннегут, як і Уільям Голдінг, прийшли в колони борців за мир прямісінько з тієї минулої війни. Їх молодший колега, один з найпопулярніших нині фантастів Америки Джо Холдеман, — теж з війни, але недавньої, в’єтнамської. Холдеман повернувся з В’єтнаму поранений і твердо переконаний: з цим треба покінчити. Тому антологія його антимілітаристських творів названа програмно: “Годі займатися війною”…
Письменники-фантасти світу виходять з-за своїх письмових столів, щоб і безпосередньо взяти участь в антивоєнних заходах.
Паритет-президент Європейського комітету письменників-фантастів англієць Джон Браннер колись заявив, що він щасливий писати фантастику, бо це, на його думку, майже завжди означає стояти на прогресивних позиціях. І ось Браннер, відклавши роботу над черговим романом, пише слова до гімну англійських борців за ядерне роззброєння, звернення до фантастів світу, сам бере участь в одному Марші миру, яких так багато зараз на планеті.
А через десять років після опублікування своєї пророчої книги колега Браннера Єремій Парнов теж звертається з відкритим листом до письменників-фантастів різних країн, закликаючи їх активно включитися в боротьбу за заборону нейтронної бомби, яку вони, фантасти, що й казати, розгледіли раніше від усіх, — зрештою, як і багато іншого.
Соціально відповідальними громадянами Землі виховує прогресивна фантастика і своїх читачів. У грудні 1981 року, наприклад, угорські клуби шанувальників фантастики за десять днів зібрали тисячі підписів під відозвою проти ядерної небезпеки. А перші зустрічі аналогічних радянських клубів — у Пермі, Свердловську, Ростові-на-Дону — відбулися під одним девізом: “Фантастика в боротьбі за мир і прогрес людства”. І таких прикладів дедалі більше…
…Та повернемося до нашого ультиматуму, термін відповіді на який невмолимо наближається.
Давно, ще в розпалі першої світової війни, вийшов роман нині призабутого Джона Барні “Кінець вічної війни”. В цій книзі пришелець із майбутнього, скориставшись найсучаснішою зброєю, усіх гуртом перемагає і, заборонивши війну, встановлює всесвітню державу, керовану “аристократами розуму”. Наївно, звичайно, як на наш час, але не варто забувати, що в миротворчу сутність атомної зброї вірив і великий Уеллс, і через піввіку в романах незрівнянно тверезішого Артура Кларка “Кінець дитинства” і “2001: космічна одіссея” порятунок приходить теж зовні — у вигляді таємничого надрозуму всесвіту. Письменники щиро вірили в когось, хто б відвернув самогубство людства, яке здавалося їм неминучим.
Але тільки наш час з усією виразністю поставив світову літературу перед фактом: ніхто й ніщо, окрім нас самих, нам не допоможе. Перед ультиматумом: або-або.
Сказав же на зустрічі в Кельні Олександр Чаковський: “Великих письменників 20-30-х років, творців чудових антивоєнних книг, втішало хоча б те, що… Їхні книги якщо й не припиняли війну, то хоч билися і активно билися проти фашизму на боці антигітлерівської коаліції. Ми, письменники 80-х років, цим уже втішитися не можемо: якщо людство не відверне війну, то читати наші книжки буде, дуже ймовірно, нікому”.
Тільки дуже обмежені люди здатні зараз роздратовано відмахуватись від попереджень фантастів — мовляв, не до фантастики зараз! Як можна бути байдужим до завтрашнього дня? Адже ми живемо в такий час, коли саме питання— чи буде воно, це завтра, і післязавтра, і віки вічні — вирішується сьогодні.
І якщо ми тільки припускаємо, я к жити всім майбутнім поколінням землян, то на питання, як їм взагалі жити, від нас чекають відповіді негайної і однозначної.
Так що ж усе-таки може ця література — наукова фантастика?
Менше, ніж чекають від неї захоплені ентузіасти і жадібні до надійних пророцтв обивателі. Більше, ніж думають сноби, які її зневажають, і посередності, які її бояться. Вона може викликати в своїх читачів потребу, бажання будувати майбутній світ зараз, своїми руками й розумом.
І, увіч показавши картини “антимайбутнього”, якого допустити не можна, своїми засобами відвернути його.
ЗМІСТ
Боротьба і перемога
ПРИГОДИ
Володимир Кошута. Особистого підпису немає
Вона була росіянкою
Валерій Підпалий, Володимир Добричев. Таємниці святого Юра
ФАНТАСТИКА
Юрій Іваниченко. Гончаки і сторожові
Євген Філімонов. У пошуках Станки
Олег Романчук. Останній винахід Архімеда
Данило Клугер. Неймовірні пригоди капітана Ван-Страатена
Айзек Азімов. Ця смертна ніч. Переклад Б. Салика
Рей Бредбері. Покара без злочину. Переклад Р. Доценка
НАУКОВА ФАНТАСТИКА В БОРОТЬБІ ЗА МИР
Вл. Гаков. Ультиматум
