— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.
— Можете не сумніватись, пане адмірал…
Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.
Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.
Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:
— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…
Якби Ентоні більше крутився в різних офіційних установах, а не гибів під водою, він мав би знати цього опецькуватого діяча з ніби приклеєною усмішкою, який сам, власне, нічого не вирішував, хоч у його присутності й з його участю вирішувалось надзвичайно багато. Ім’я Пола Венгарда вряди-годи згадувалось у переліку осіб у коротких повідомленнях про офіційні зустрічі прем’єр-міністра, іноді обличчя його з’являлося на екранах телевізорів. Ентоні потис руку помічникові прем’єра, і його грубувате квадратне обличчя з попелястими віями й рудими бровами наскільки змогло висвітлило привітливість до цього представника урядової коаліції.
Справа, як зрозумів Крейслер, була серйознішою, ніж він очікував.
— Адмірал мав би зустріти нас гостинніше, — усміхаючись, повернувся Венгард до адмірала Менсіла, який одразу встав з-за свого “більярдного” столу.
— О, так, прошу… — в одній з потаємних ніш відчинились дверцята.
— Коньяк, віскі, мартіні?
— Все одно, адмірале… — Венгард узяв приземкувату пляшку, налив у маленькі чарочки темно-золотистий напій.
— У вас гарний послужний список, Ентоні, і я певен, що й цього разу ви зробите все як треба. До речі, ви славно попрацювали на Бофосі й одержали заслужену нагороду. На острові встановлено справжній демократичний порядок в інтересах миру й на прохання законного уряду республіки, який знайшов у нас тимчасовий притулок після комуністичного перевороту. Тепер усе стало на свої місця, і в тому є частка ваших героїчних зусиль, Ентоні. За вас… — Йод Венгард ковтнув з чарки й, показавши очима на крісло біля низенького столика, сів сам. Видно, був настроєний на біль-менш тривалий зовнішньополітичний огляд міжнародних подій. Справді, ще ніколи Ентоні не діставав наказу в такий спосіб, з такою довгою прелюдією. — Ми й надалі робитимемо все, щоб відстоювати демократію і справедливість. Ядерне роззброєння — це небезпечний міф ворожої пропаганди, який загрожує нашим національним інтересам.
— Цілком згоден з вами, пане Венгард…
В очах помічника прем’єр-міністра майнуло ледь помітне невдоволення тим, що його перебили, він мовчки пожував м’ясистими губами, певно, шукаючи продовження вдало розпочатої тези, і повів далі:
— Важливо не тільки бути згодним, а й практично підтверджувати. Що стосується вас, Ентоні, то ви, безумовно, вже довели на ділі свою відданість нашим ідеям. На жаль, не всі у нас можуть цим похвалитися. Ворожа сфера впливу поширилась на колишні наші регіони в Старому й Новому світі, на території, де наші підприємці вклали чимало коштів і зусиль у відродження й розквіт слаборозвинутих країн. Ми не можемо бездіяльно спостерігати, як порядкують там, навчені кимось, безголові аборигени, які вчора ще ходили мало не голими, а тепер позаймали наші фабрики, заводи й шахти…
Другий помічник прем’єр-міністра раптом замовк, потім несподівано запитав:
— Скільки вам платять, Ентоні?
Крейслер від несподіванки поставив на місце пляшку з мінеральною водою, яку узяв був, щоб наповнити бокал. Адмірал і Пол Венгард мовчки дивилися на нього.
— Тридцять тисяч доларів на рік, пане Венгард…
— А скільки коштує ваша вілла на кипарисному згірку?
— Сто п’ятнадцять тисяч… — відповів Крейслер, спантеличений запитанням.
Пол Венгард мовчки пожував губами.
— Сьогодні ви одержите п’ятсот сімдесят п’ять тисяч доларів. Це п’ять ваших вілл. А рівно о двадцять третій годині вийдете в океан. Деталі обговорите з адміралом.
Крейслерові, при всій його незворушності й витримці, перехопило подих. Було схоже, що його купували, як кінозірку або професійного боксера. Але це не мало значення. Мав значення чек, поданий Венгардом.
Адмірал Менсіл, встаючи з крісла, запросив Ентоні до свого робочого столу, розгорнув службову карту з чорнильною позначкою-штампом “Цілком таємно” і озвався глухим голосом:
— Ваш човен повинен дійти під водою до точки з координатами зет-ікс, там ляжете на грунт не пізніше шостого березня цього року. Про мету походу дізнаєтесь на місці. Наказ вручать вам на борту за чверть години до виходу в океан. Пакет відкриєте у точці зет-ікс. Все ясно?
— Пане адмірале, ми готувались до загального регістру, крім того, сім членів екіпажу, середній комсклад, у відпустках у зв’язку з успішним виконанням попереднього завдання.
— Знаю. Технічної інспекції не буде. Без кого ви не зможете обійтись?
— Без електромеханіка й радиста-навігатора.
— Вони вже на борту. Ваш відпочинок теж закінчується. — Адмірал замовк, подумав і сказав: — Відпочинете пізніше.
— Ви знаєте, де ваша дружина, Ентоні? — несподівано запитав Пол Венгард.
— Вона в “Голубому дельфіні”, на західному узбережжі.
— Ні, Ентоні, вашої дружини там немає, ми їй запропонували інший пансіонат.
— Як це розуміти, пане Венгард?
— А ніяк, Ентоні, — безневинно і приязно усміхнувся другий помічник прем’єр-міністра. — Просто там їй буде зручніше.
— Вона з дітьми?
— Так.
Крейслер дістав хустинку й витер лоба, на якому раптом виступив піт.
— Ви повинні усвідомити, Ентоні, — погасив усмішку помічник прем’єра, — про ваше завдання знає тільки вузьке коло довірених осіб. Я вважаю, ми однодумці, Ентоні, і ви це не раз доводили за час своєї бездоганної служби. Тепер, коли всі тільки й балакають про спільні державні інтереси, дуже багато важать наші практичні дії. Ми з вами, Ентоні, люди слова і дії. Ці безконечні мирні ініціативи супротивного нам режиму — всього лиш балаканина, за якою криється небезпека… Ніякого примирення бути не може. На жаль, дехто з наших політиків, що належать до вищого кола, перестає це розуміти. Ні для кого не таємниця, Ентоні, і для вас також, що наш президент як політичний діяч доживає останні місяці і на переобрання йому сподіватися нічого. Це розуміють усі. Президент зробив ряд поступок у напрямку розрядки, але ми з вами розуміємо небезпеку такого шляху. Хвалити бога, в країні є сили, які стоять на захисті справжніх інтересів держави. Мине кілька місяців, Ентоні, й біля керма стане сильний керівник, і ми не забудемо, що ви не лише поділяли нашу точку зору, а й допомагали нам практичними діями.
4
Вранці, тільки-но великий гарячий диск сонця зайнявся над водою, розганяючи холодну зволожену імлу над непривітними водами північної Атлантики, Гаркуша вже стояв на шлюпковій палубі. Він скучив за сонцем. Траулер ішов на південь, і сонце щоранку все вище здіймалося над хвилями, даруючи людям скупе весняне проміння.