З бухти Тіксі, куди зайшла “Зоря”, учасники РПЕ через Якутськ та Іркутськ повернулися в Петербург. Матісен доповів про попередні наслідки експедиції, повідомив про вжиті ним заходи для того, щоб зняти загін Толля з острова Беннета. Він повідомив також, що допоміжна партія М. І. Бруснєва одразу ж, тільки-но закінчиться полярна ніч, вирушить на острів Новий Сибір, як просив про це Едуард Васильович Толль.
Звістка про становище Толля не могла не стурбувати. Побоювання ще більше зросли, коли до Петербурга дійшла чутка про те, що до приходу холодів загін Толля не дістався до Нового Сибіру. Була ще надія, що люди зимують на острові Беннета. Зимують, хоча запаси продовольства у них, розраховані на два місяці, давно вже мали скінчитися.
Необхідна була термінова й рішуча допомога.
Рятувальна експедиція, послана до Е. В. Толля та його супутників, справедливо повинна увійти в арктичний літопис як одне з найбільш мужніх і ризикованих починань.
Тисячу кілометрів тягли люди й собаки 36-пудовий вельбот до Новосибірських островів. На морській кризі шлях для вельбота прокладали сокирами через тороси. Потім пливли майже 500 кілометрів серед дрейфуючих крижин — де під вітрилом, а подекуди й на веслах. Але допомога запізнилася…
На острові Беннета учасники рятувальної експедиції побачили маленьку хатинку, складену з колод плавника. Тут лежала рушниця без затвора, кілька дробових патронів, маленька коробка з черепашками. Посеред хатини серед каменів стояв ящик з-під секстанта, а в ньому лист Толля — короткий звіт про мандрівку: “Прошу подати цей документ президентові Академії наук в С. -Петербурзі…”. Толль склав карту острова, описав льодовики, геологічну будову і тваринний світ. У звіті Едуард Васильович згадує і про Землю Санникова:
“Перелітними птахами були: орел, який летів з S на N, сокіл — з N на S та гуси, які летіли зграєю з N на S.
Внаслідок туманів землі, звідки прилетіли ці птахи, так само не було видно, як і Землі Санникова під час минулої навігації.
І нарешті заключні мужні рядки: “Вирушимо сьогодні ж на південь. Провізії маємо на 14–20 днів. Усі здорові. Губа Павла Кеппена о-ва Беннета. 26.Х/8.ХІ.1902 р. Е. Толль”.
Неподалік були акуратно складені ящики з геологічною колекцією.
Можна тільки здогадуватися, що сталося.
“Я певен, — писав один із учасників РПЕ, — що Толль спочатку вирішив перезимувати, як він нам і казав перед від’їздом. Він сподівався на весняне полювання і мав намір просуватись далі навесні, з приходом полярного дня, тому що у серпні стає темно. Очевидно, їхнє полювання було невдалим. У жовтні стало зрозуміло, що партія перезимувати не може і, лишившись на зимівлю, їй доведеться загинути від голоду. Тоді у першій половині листопада 1902 року Толль пішов на відчайдушний крок “уже після настання полярної ночі йти на південь…”
Шлях чотирьом героям перегородила велика ополонка, яку влітку вони подолали на човнах. Можна уявити собі те пекло, в якому опинилися люди: місиво із снігу, криги й води, через яке не можна йти пішки і не можна пливти на човні, жорстокі хурделиці й гори торосів, жахливі сорокаградусні морози, густі випари води й пітьма полярної ночі. Вони могли врятуватися тільки чудом. Цього не сталося.
Проте люди, які близько знали Толля, знали його енергію, досвідченість в арктичних мандрівках, не хотіли вірити в згїгибель загону. Висловлювались міркування, що Толль та його супутники могли вийти на материк, поминувши Новосибірські острови, “що шукати їх треба в районі, гирла Яни чи на східному узбережжі Таймиру”. Вважали також, що Толль, змінивши своє рішення, міг просуватися до Землі Санникова. Нансен припускав навіть, що загін на дрейфуючих крижинах могло віднести до Землі Франца-Йосипа. Правда, дізнавшись про спорядження загону, Нансен змінив свою думку.
Так чи інакше навіть через рік після того, як Е. В. Толль та його товариші залишили острів Беннета, надія, що вони: живі, ще не була втрачена.
Академія наук розіслала у північні райони Росії спеціальне оголошення:
“Через відсутність можливості надати допомогу начальникові Російської полярної експедиції Е. В. Толлю та його супутникам: астроному Ф. Г. Зеебергу, якутам Василю Горохову, на прізвисько Чичаг, та Миколі Д’яконову, на прізвисько Омук, які вирушили з острова Беннета, розташованого на північ від Нового Сибіру, 8 листопада 1902 року в південному напрямку, і знесених, очевидно, кригою, за відшукання всієї партії чи частини її призначається винагорода в розмірі 5000 карбованців, а за першу вказівку незаперечних слідів її — винагорода в розмірі 2500 карбованців”.
Оголошені винагороди не були одержані
3. Депо, “Зоря”, 1900
Наприкінці серпня 1900 року біля Західного Таймиру “Зорю” зустріла суцільна крига. Тільки праворуч від курсу була чиста вода, і нею яхта увійшла до глибокого фіорду, якому Толль дав ім’я Міддендорфа. (Повноводу річку, що впадала у фіорд, назвали згодом на честь Едуарда Васильовича — Тодеза). Півострів, який прикривав вхід у затоку з півночі, дістав назву півострів Зоря.
Три тижні, наче в пастці, простояло судно в затоці. Учасники експедиції не гаяли час марно. Поповнювалися наукові колекції, лягали на карту обриси таймирських берегів, досліджувались нові острови. Попереду була зимівля. Збираючись навесні вирушити на собачих упряжках берегом моря, Е. В. Толль вирішив закласти у вічну мерзлоту продовольче депо. Перший склад був влаштований на мисі при виході з фіорду.
“Тут я наказав закопати ящик із 48 бляшанками консервованих щів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами сухарів, запаяний жерстяний ящик з 6 кілограмами вівсянки, запаяний ящик, в якому близько 1,6 кілограма цукру, 4 кілограми шоколаду, 7 плиток і 1 цеглинка чаю, — записав Толль 9 вересня. — Яма була… позначена дерев’яним хрестом”. Сам мис дістав назву мис Депо.
Учасники РПЕ складом не скористалися.
Тепер вернімось до наших турбот на острові Діксон напередодні Таймирських маршрутів 1973 року…
Коваль механічних майстерень морського порту Петро Васильович Єжов викував для нас металевий гострий щуп, який мав нам допомогти в пошуках скарбу Е. В. Толля.
Головний інженер Діксонської гідробази Артем Григорович Дивинець взяв активну участь в обговоренні планів майбутньої роботи. Він розповів про перехід діксонських гідрографів на всюдиходах до мису Челюскін 1961 року. Маршрут пролягав через мис Депо. Щоденники Е. В. Толля російською мовою були видані 1959 року (“Плавання на яхті “Зоря”. — М.: 1959), і Дивинець знав із книги про скарб та його прикмети. Разом з Артемом Григоровичем ми ще раз перечитуємо рядки, написані начальником експедиції:
“Неділя, 9 вересня. Штиль! Крижана перепона в гирлі фіорду непорушна. Вчора вранці ми заховались у бухті біля північного мису від криги, яка насувалася до північного берега з боку острова Спостережень. Звідти я попрямував на берег у пошуках зручного місця, щоб влаштувати склад, який сьогодні заклали на висоті 5 метрів над рівнем моря. На схід від цього місця найближчий мис лежить на одній прямій з вершиною, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду та островом Спостережень на південному сході”.
— Ми шукали скарб, — розповідав Дивинець. — Дерев’яного хреста, про якого писав Толль, ніде не було видно. Шукали поміж камінням. Пам’ятаю, одна плита нас вразила: велика і на диво гладенька, ніби полірована. Товариші кажуть: під нею склад. А я сміюся: цю плиту й бульдозером не зрушиш, як же супутники Толля піднімали її?
Разом з гідрографом ми знайшли на карті острів Спостережень, сучасна назва його — Криголам, “бухту біля північного мису”, “вершину, яка вирізняється з-поміж інших, у глибині фіорду”.