Надвечір на стрілці Анжу розкинули табір. Звіялася завірюха, купол зник.
Вранці повітря до верху нашого намету було наповнене крижаними кристалами, хоча небо було синім і сонце незвичайно яскравим.
Марков влаштував профілактику радіостанції, Шпаро крутив ручку генератора. В цей час з маршруту повернулися Леденьов, Хмелевський, Яценко і Шумилов.
— Ми зробили відкриття: острова Фігуріна немає, — гукнув здалеку Леденьов.
Розігрують чи кажуть правду?
— А купол?
— Міраж.
— Чому ж острів є на карті?
— Несерйозний аргумент, — заперечили. — Адже ти знаєш, що острови Семеновський і Василівський пішли під воду. Викопна крига розтанула. Вони теж донедавна були на карті.
— А чи добре ви шукали? Ви переконані, що його немає?
— Ми зробили все, — сказав Леденьов. — Ходили кілька годин, видиралися на тороси, довбали кригу, сподіваючись дістатися до землі. Все марно, острова немає.
Тільки в Москві ми дізналися, що нас підвела карта. Вона була видана 1957 року, і ось за ці роки острів Фігуріна, який складався із викопної криги, зник — розтанув. Він третій, а може, й п’ятий з відомих островів, який канув у воду.
Розмова на стрілці Анжу з приводу невдалих пошуків острова Фігуріна закінчилася так:
— От і довіряй картам, — з гіркотою сказав Леденьов.
А Марков у тон йому додав:
— Ось і сумнівайся після цього, що Земля Санникова насправді існувала.
Така одна з можливих розгадок таємниці легендарної землі: вона розтанула, канула у воду…
У видавництві “Мысль” 1979 року вийшла книга Іванова “Архіпелаг двох морів”. Автор її — начальник комплексної геолого-геофізичної експедиції Науково-дослідного інституту геології Арктики — пропрацював у 70-ті роки на Новосибірських островах три польових сезони. В розділі “Заповідник вимерлого звіра” Іванов викладає сучасні погляди на геологію архіпелагу.
Колись у часи середнього плейстоцену на місці Новосибірських островів лежала простора суша — північна частина Східного Сибіру. Рівень Північного Льодовитого океану був нижчий від сучасного на 100 метрів. Тривалий час на безкрайніх просторах накопичувалися озерно-проточні відкладення, підстеляла ж їх унікальна порода — прошарки викопної криги завтовшки в десять метрів. Іванов пише: “Зараз крига вважається жильним утворенням, встановлено, що формування її проходило в проміжок часу, який відповідає максимальному зледенінню Сибіру”.
Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.
Саме тому Новосибірські острови нерідко називають “архіпелагом зникаючих островів”, а карти час від часу доводиться виправляти.
1739 року Дмитро Лаптєв неподалік од мису Святий Ніс (у протоці, яка носить тепер ім’я Дмитра Лаптєва) угледів два невеличких острівці: Меркурія та Діомида. Через 22 роки їх існування підтвердив Микита Шалауров. Ще через дев’ять років Іван Ляхов перетнув протоку Дмитра Лаптєва і відкрив сучасний Великий Ляховський острів. Але про острови в протоці — Меркурій та Діомид — він через якусь причину не згадує. Нарешті Геденштром на карті, складеній 1811 року, ці острови закреслює.
То, може, їх просто ніколи не було? Ні, нещодавно в протоці Дмитра Лаптєва виявили підводну банку, яка засвідчує, що острови були.
Навесні 1974 року колеги Іванова проводили буріння дна у протоці. “Унікальний матеріал… — розповідає Іванов, — показав, що під водами протоки Дмитра Лаптєва, під тонким нашаруванням сучасних опадів, лежать ті самі плейстоценові товщі, що й на островах, і на прилеглому материкозому березі, хоча без прошарку кам’яної криги зверху на розрізі. Зате в самих породах на зовсім незначній глибині збереглися релікти вічної мерзлоти. Мерзлота й море несумісні. Отже, протока утворилася недавно”.
Так само на очах зникли острови Семенівський та Василівський.
1912 року їх ще застав криголамний пароплав “Вайгач”. Учасник експедиції та “Вайгачі” доктор Старокадомський пише:
“Невисокий, з крутими берегами, о. Василівський являв собою величезну брилу викопної криги, вкритої зверху не більш як півметровим шаром землі. Острів поступово руйнувався, крига танула, земля, що вкривала його, обсипалась і, осідаючи на дно, утворювала мілини. Навколо острова накопичувалися сліди цього руйнування — брили викопної криги.
Були й інші, не менш красномовні ознаки руйнування острова. Острів Василівський, коли його відвідала наша експедиція, був завдовжки 2,5 милі, приблизно таких само розмірів був і острів Семенівський. Хоча за зйомкою, зробленою лейтенантом Анжу 1823 року, довжина першого острова мала 5 миль, а другого — 8 миль. Очевидно, колись це був один великий острів, який, поступово руйнуючись, перетворився на два окремих острови”.
За звітами кількох експедицій можна простежити, як змінювалися розміри острова Семенівського:
Експедиція, час Довжина острова (в км.) Ширина острова (в км.)
1823 р. Анжу 14,816 4,630
1912 р. “Вайгач” 4,630 0,926
1936 р. “Хронометр” 2,000 0,500
1945 р. Григор’ев 1,620 0,236
Острів Семенівський повністю зник у 1948 році, острів Василівський не вдалося побачити вже 1936 року. Чи такою ж виявилася доля Землі Санникова?
Іванов, посилаючись на роботу геофізика Літинського, вважає доведеним, що в недалекому минулому на північ від островів Котельний і Фаддеєвський за азимутом, названим Е. В. Толлем, була земля. Залишається питання: з якою швидкістю вона руйнувалася? Якщо ця швидкість була приблизно така сама, як швидкість зникнення островів Семенівський та Василівський, то до 1886 року острови, помічені Толлем, могли досягти дуже незначних розмірів і не могли розташовуватися, як писав учений, на відстані 70 верст від Котельного. Чи швидкість розмивання викопної криги Землі Санникова була істотно більшою (це припущення цілком розумне, оскільки у відкритому океані згубний вплив хвиль міг проявитися значно інтенсивніше, ніж у районі острова Столбового, де були острови Семенівський та Василівський, чи… Толль не бачив землі).
Тоді що? Міраж? Цілком можливо. В полярних країнах чимало дивовижних і ще не до кінця розгаданих оптичних явищ. Та півкуля, яку ми бачили 15 травня, теж, очевидно, міраж. Іншого пояснення не знайдеш!
Командир “Зорі” Коломейцев описує незвичайне явище, яке називає “голубим туманом”:
“На півдорозі через П’ясинську губу пройшов повз великий острів з двома дуже помітними горами. Підходячи до нього, бачив дивне явище, яке не можу назвати інакше, як голубий туман. Це явище полягає в тому, що гори острова, вкриті снігом, здаються здалеку незвичайно білими, потім за мить вони набирають густого кольору індиго, зберігаючи всю чіткість обрисів предметів. Через якийсь час явище зникає”.
А ось що пише Фритьйоф Нансен: “Несподівано просто перед носом “Фрама” виросла велика земля, лоцман скомандував: “Повний хід назад!” Потім усе-таки почали обережно наближатись: і що ж — “земля” виявилася по” ловиною черпака, що плив по воді”.