Выбрать главу

Звичайний черпак, яким виливають воду з човна, кілька чоловік одночасно сприйняли за небезпечно близький берег землі. Про схожий епізод розповідав Норденшельд: голова моржа, що лежав, на крижині, видалася людям берегом, який насувався на них.

Таких прикладів у полярній літературі чимало, і цілком можливо, що Земля Санникова була лише міражем, пасмом торосів на горизонті. Проте є ще третя версія… Звернімося до історії іншої землі, яку 1937 року відкрили полярники острова Генрієтти приблизно в тому самому районі — на північний схід від Новосибірських островів.

Ось що писав про це начальник полярної станції “Острів Генрієтти” Муханов:

“У середині вересня 1937 року, коли все море вкрилося полями криги, повітря в йашому районі стало прозорішим і видимість значно поліпшилася. Дивне скупчення хмар, які трималися на одному й тому ж місці, привернуло мою увагу. Протягом цілого місяця я спостерігав за північним сходом і з кожним разом все більше упевнювався, що хмари скупчуються над якоюсь природною височиною. Перше передбачення щодо водяного неба невдовзі зникло, оскільки швидкість дрейфу криги в нашому районі досягає 2–3 миль на добу, і отже розводдя, над яким могли скупчуватися хмари, мало б переміщатися. Хмари, проте, були на тому самому місці.

Спостереження за цим районом велися щоденно й дуже ретельно. 12 жовтня сонце в наших широтах сходить востаннє. Вранці, годині о 10-й, воно ледь-ледь піднялося краєм свого диска над горизонтом і через 15–20 хвилин сховалося. Пряме освітлення північного сходу дало змогу чітко побачити контури невідомої землі, витягнутої із заходу на схід, з двома куполоподібними височинами на заході й значним зниженням на схід.

Мною, а через деякий час Леоновим були зроблені зарисовки острова. Два малюнки, занесені у вахтовий журнал, мали між собою цілковиту схожість”.

Нова земля? Ні, полярні льотчики побачили в цьому районі великий айсберг, який у західній частині мав дві “гірські” вершини. Айсберг бачили й через два роки. Спочатку він стояв на мілководді, згодом почав повільно дрейфувати. Такі айсберги бувають завдовжки 2–3 кілометри при висоті надводної частини близько 5 метрів.

Уже наприкінці сорокових років було доведено, що в Арктичному басейні є і так звані крижані острови. Вони відколюються від гігантських шельфових льодовиків Канадського Арктичного архіпелагу, насамперед від Землі Елсміра, і самі можуть досягти дуже великих розмірів. Радянські льотчики фіксували плавуче громаддя площею 50 на 50 кілометрів з льодом завтовшки понад 100 метрів. Зовні вони фактично не відрізняються від землі. На хвилястій поверхні є русла річок і вододіли, гори, озера. Часто тут трапляються і шматки породи. Найкращими сувенірами для гостей полярники радянської науково-дослідної станції “Північний полюс-23”, що розташувалася на крижаному острові, вважали шматочки, відбиті від кам’яної скелі, яку, очевидно, від дня народження ніс на собі дрейфуючий острів.

Повільно рухаються крижані “землі” в океані. Наближаються до суші, зупиняються на мілководді. Кілька років чи й кілька десятків років стоять на місці, потім раптом безмовно здіймаються з якоря і знов продовжують свій таємничий шлях. Гадають, що тривалість життя крижаних островів досягає сотень літ.

І ось третя гіпотеза: Земля Санникова — уламок шельфового льодовика. Простоявши багато років біля Новосибірських островів, вона знов пішла в безмір Північного Льодовитого океану. Можливо, вона й зараз рухається десь у Центральній Арктиці. І хтозна, чи не прильодниться через кілька десятків років на її поверхню вертоліт чи інший літальний апарат і чи не стане на неї хтось із наших зараз ще юних читачів. Згадайте тоді про Едуарда Толля — людину, мрією життя якої була Земля Санникова.

Віталій Яковлєв

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ 35 РОКІВ

Нарис

У другій половині 40-х років мені довелося працювати в топографічному загоні, який провадив роботи на території Монгольської Народної Республіки. Технічне оснащення наше на той час було ще досить скромне, і тому з кіпрегелем, планшетом, триногою та рейкою нам довелося відміряти під степовими вітрами сотні кілометрів.

Краєвид Монголії дивовижний. Куди не кинеш оком згладжені вершини гір, широкі полонини, блакитне безкрає небо, різкі тіні, чорні контури, химерні барви і приголомшлива тиша. Ми побували в найвіддаленіших куточках країни, в місцях майже безлюдних і ніким не досліджених.

Одна з наших експедицій з самого початку була незвичайною. В кінці польового сезону загін із п’ятьох чоловік з легким спорядженням і невеликим запасом продуктів висадився на березі річки Селенги. На гумових надувних човнах спустилися до місця призначення. Машина з продуктами та спорядженням до нашого загону мала прибути лише через кілька днів. Зв’язку з базою і транспортних засобів не було. П’ятеро чоловіків загубилися в неосяжних просторах безлюдної гірської місцевості.

Надувши три човни і кинувши в них невеликий вантаж, ми пливли за стрімкою течією красуні Селенги, майже не користуючись веслами. На порогах і крутих перекатах човни несло з шаленою швидкістю, і, правду кажучи, страху ми натерпілися чимало. Та навіть у небезпечних місцях не могли не милуватися довколишніми краєвидами.

Літо вже давно минуло, але стояла чудова погода, тиха й тепла. Тишу порушували тільки поодинокі крики птахів, які пролітали над нами, та шум води на мілководді.

Гірські береги були ще вкриті буйною рослинністю, поплямованою яскравими жовтими й червоними барвами. Над річкою нависали могутні дерева, деякі з них, підмиті з берега, лежали у воді, і тоді нам доводилося працювати веслами.

— Золота осінь! — захоплено мовив топограф Михайло Дерев’яшкін — старший нашої групи, з яким ми пливли в одному човні. — Що не кажи, а це таки найкраща пора року.

Я не встиг нічого відповісти, бо раптом побачив на березі лося. Він спустився з гір на водопій. Попивши, підняв голову і довго дивився на нас. А незабаром ціле стадо диких оленів, які паслися на узліссі, повільно пробігло берегом.

Пливли тільки вдень, на ніч приставали до берега й напинали намети. Вже кілька днів ми не зустрічали людей, навіть ознак їхньої присутності. Через три доби прибули до призначеного місця, повечеряли і лягли спати.

Наступного дня на нас чекала робота. Треба було довести до кінця зйомку, розпочату групою топографа Мельникова, який серйозно захворів. Крім Дерев’яшкіна і мене, в нашому підрозділі були ще Петров, який досі працював у групі Мельникова, а також Пошкус і Сухарєв, котрі провели з нами все літо. Роботи на ділянці Мельникова було на два тижні, але ми поспішали, бо метеослужба передбачала погану погоду.

Помітно коротшав день, вранці стояли заморозки, і тільки по обіді теплішало. З роботою у нас не дуже клеїлось. Дерев’яшкін уважно роздивлявся заплутану сітку ліній на планшеті і бурчав:

— Краще зробити все з початку, ніж розбиратися в чужому. А тут ще й машина не їде, харчі кінчаються.

Справді, минули всі строки, а машини не було. Чого тільки ми не передумали… На восьмий день роботи пізно ввечері стомлені повернулися до табору. У всіх був пригнічений настрій. Вечеря була бідна — чай без цукру і сухарі. Відтоді як перейшли на суворий продовольчий режим, рештки консервів притримали на чорний день. Всі розуміли, що до приїзду машини з продуктами доведеться затягувати паски.

— От вона, хлопці, виявляється, топографія яка? Ніколи не думав, що людям так важко дається карта, — сумно вимовив наймолодший із нас, Петров.

— Чекати машину далі — марна річ, — після довгих роздумів сказав Дерев’яшкін. — Поки ноги носять, треба згортати роботу й вибиратися звідси. Закінчимо все наступного року.