Того пам’ятного вечора так і постановили — вранці вирушати з табору. Швидко повкладалися спати. Ніч стояла тиха. Тільки здалеку долітали протяжні трубні звуки.
— Що за дивні звуки? — стривожено запитав Петров.
— Це ревуть ізюбри, — заспокоїв його Сухарєв.
Ревіння не стихало, до ізюбрів приєднались інші дикі тварини. Нам і раніше не раз доводилося чути такі концерти. Як правило, вони відбувалися пізньої осені на різку зміну погоди. Тривога звірів передалася нам, і ми довго не могли заснути.
— Гляньте, хлопці, скільки снігу насипало! — виглянувши вранці з намету, злякано вигукнув Петров.
Я вийшов з намету і зупинився вражений — як різко змінився пейзаж! Тільки вчора яскраво світило сонце, а сьогодні все було в суцільній сірій імлі. Молоді гілки дерев, покриті товстим шаром снігу, зігнулися дугою, на пеньках повиростали білі шапки. Тиша стояла дивовижна, здавалося, було чути, як, падаючи, шелестять сніжинки.
Почекали кілька годин, але погода не змінилася. Звичайний в цих місцях вітер зовсім затих.
Тепер уже не лишалося ніякої надії, що машина проб’ється через снігові замети.
— До бази добиратимемося пішки, — рішуче заявив Дерев’яшкін.
— Та це божевілля! — закричав Пошкус. — Без продуктів по гористих засніжених берегах річки ми не пройдемо й десяти кілометрів.
— Ризик є і великий, але треба йти, бо з кожним днем ми слабшатимемо від голоду і шансів на порятунок лишатиметься менше й менше, — переконував Дерев’яшкін.
Вирішили йти, не чекаючи на кращу погоду. Вантаж поклали на березі, накривши його наметом. З собою взяли тільки планшет, карабін, сокиру й торбину з рештками харчів.
Круті береги Селенги ховалися в суцільній сніговій завісі. Рушили вгору, ступаючи слід у слід і провалюючись по коліно в пухкому снігу. В улоговинах сніговий покрив уже досягав майже метрової товщини. Йти було дуже важко, особливо передньому, тому ми часто мінялися місцями. Нагорі віяв сильний вітер, і мокрий одяг вкрився крижаною шкіркою, вже не захищаючи від холоду. А сніг усе сипав. За весь цей час ніхто не вимовив жодного слова.
— Чого це ви мовчите? Чи вмирати зібралися? — не витримав Петров.
Йому ніхто не відповів. Перший підйом забрав надто багато часу й сил. Ноги обважніли, ступали вже більше по інерції. Найкраще тримався Пошкус: із заліпленим снігом обличчям і напівзаплющеними очима він уперто йшов, похитуючись на ходу.
— Стійте, відстав Петров! — гукнув Сухарєв, який ішов позаду.
Всі зупинилися. Петров у сніговій імлі здавався безформною сніговою грудкою.
День видався нам неймовірно довгим. Вечір застав нас у переліску, де ми вирішили стати на ночівлю. Все було мокре, окрім, хіба що, сірників, які ми берегли, мов зіницю ока, проте розпалити багаття в таку погоду вдалося не зразу. А сніг усе сипав і сипав, і, здавалося, не буде йому кінця-краю.
— Клятий сніг і не думає вщухати, іде вже майже добу, — роздратовано вигукнув Петров.
— Зате тут усе скінчилось! — витрушуючи кришки з торбини, в тон йому сказав Сухарєв.
Стало ясно, що попереду дні без їжі, зовсім без їжі. І ніхто не знав, скільки буде таких днів.
— Багато зробили помилок, — бурчав Пошкус.
— Які ж це помилки? — поцікавився Петров.
— Насамперед дурницю зробили, коли виїхали з бази майже без продуктів, — загнув пальця Пошкус— Потім — коли зірвались із стоянки, а треба було почекати.
— Невідомо, чим би це скінчилося? — крізь дрімоту озвався Петров. Сиділи біля багаття. Холод примушував підсуватися все ближче й ближче до вогню. Потріскуючи, багаття обсипало нас іскрами. Весь час доводилося струшувати їх з одягу й повертатися до вогню то одним, то другим боком.
Багаття палахкотіло, освітлюючи вкриту снігом модрину, під якою ми сиділи. Дим угору майже не піднімався, густою шапкою зависнувши над нами. Великі сніжинки, пролетівши крізь димне марево, м’яко опускались додолу. Гра світла й тіней надавала нашому “житлу” нереального, казкового вигляду.
Так під снігопадом ми провели ще одну пам’ятну ніч. Відпочити, звичайно, добре не вдалося, а під ранок ще різко похолодало. Снігопад нарешті вщух. Крізь розриви низьких важких хмар світило вранішнє сонце. Лісисті гори, вкриті білою габою, іскрилися в холодному, яскравому промінні.
— Вставайте, час рушати далі! — вдавано бадьорим голосом сказав Пошкус.
— Треба спершу вирішити, куди йти, обрати маршрут, — висловив свою думку Дерев’яшкін.
— Ясно куди, вздовж берега.
— Берегом не підемо, він гористий, підйоми і спуски заберуть у нас останні сили. Єдина надія — зустріти монголів. Тому підемо полонинами, де монголи можуть, пасти худобу.
— Таж тут можна пройти сотні кілометрів і не зустріти ні душі, — не вгавав Пошкус. — Ні, ви як собі хочете, а я піду берегом. На животі, але доповзу до бази.
— Я відповідаю за всіх, за тебе теж, тому прошу без анархії! — підвищив голос Дерев’яшкін.
Ситуація ставала критичною. Ще хвилина, і вибухне сварка. Я подивився на обох і зрозумів, що вони один одному не поступляться. Треба було негайно втрутитися, але справа ускладнювалася тим, що Дерев’яшкіна підтримував тільки я. Сухарєв і Петров згодні були йти берегом як і Пошкус.
— Ну годі сваритися! — крикнув я. — Знайшли час з’ясовувати стосунки, треба думати, як з біди вибиратися. Пропоную розділитися на дві групи. Ми з Дерев’яшкіним підемо долиною, а ви втрьох — берегом.
— Гаразд, — погодився Дерев’яшкін, — але запам’ятайте: група, яка вийде на людей першою, повинна негайно зробити все можливе, щоб виручити решту.
Цю умову прийняли одностайно.
Швидко попрощались і розійшлися в різних напрямках. Ми з Дерев’яшкіним повернули праворуч від річки, решта троє рушили за течією Селенги.
Широкою гірською полониною йти було трохи легше, бо сніг ущільнився і був не такий пухкий та глибокий. Трохи пригрівало сонце, і наш одяг скоро висох. Зовсім поруч дорогу перебіг заєць. Ми дуже зраділи — виходить, крім нас, є тут іще живі істоти. І пошкодували, що віддали хлопцям карабін.
Ми йшли вже кілька годин, і я подумав, що, мабуть, Пошкус усе-таки мав слушність. Ніби читаючи мої думки, Михайло раптом сказав: “Навряд, щоб ми тут зустріли людей, немає ніяких ознак життя. На ніч зупинятися не будемо, врятувати нас може тільки рух”.
Так і йшли день і майже всю ніч, засинаючи на ходу, але не дозволяючи один одному зупинятися.
Перед нами лежало велике снігове поле, праворуч і ліворуч височіли білі мовчазні гори, освітлені холодним місячним світлом. Від вершин гір, каміння та поодиноких дерев падали чіткі чорні тіні. Мороз. Небо всипане зорями. Здавалося, що в усьому світі нас тільки двоє. Наші рухи уповільнювались, думки в голові плуталися. Хотілося лягти й не рухатись, але внутрішній голос застерігав: “Ляжеш — не встанеш”.
Під ранок не витримали, не розпалюючи багаття, тісно притулившись один до одного, заснули. Мороз посилився.
Крізь дрімоту відчували, як холод пронизував усе тіло — від задубілих ніг до грудей.
“Мабуть, кінець”, — страшна думка не відганяла апатії. Заціпеніння сковувало думки. Вони щоразу поверталися до водія Лепіна. “Де він, чому не їде? Ех, під’їхав би зараз на своєму всюдиході”.
Мені здалося, що світло фар сліпить очі. Просто на нас повільно рухалась машина. Куди він їде, заснув, чи що? Жах і обурення охопили мене. Я закричав, навіть кулаком погрозив невидимому водієві, але слова застряли в горлі. А машина все сунула, сунула, і нарешті просто переді мною виросла довготелеса постать Лепіна.
“Бувають же на світі чудеса. Тільки подумав про Лепіна, а він тут як тут. Дорогий Лепін, як довго ми тебе чекали!” Лепін підійшов до мене впритул, узяв за плечі й почав сильно трясти. Я почув його слабкий голос, який доходив до мене, ніби крізь вату:
— Ти чуєш? Треба йти, бо загинемо. Голос дужчав.
— Вставай, ранок уже, треба йти, пропадемо! — кричав Михайло мені в обличчя і несамовито тряс за плечі.