ІІ
І його пробудження чекали з нетерпінням, хоч і знали, що випередити події неможливо, та й не варто, адже якщо кінець анабіозу був запланований на п’ятнадцяте серпня — ні на день раніше чи пізніше, — то тут будь-яке прискорення подій могло дати наслідки найнесподіваніші, коли не фатальні. З допустимою похибкою на десять-п’ятнадцять хвилин передбачався й час пробудження: десята година ранку. Та від призначеного часу минуло майже півгодини, а в анабіозній камері, здавалося, все тривало так, як тривало й протягом усіх попередніх ста років.
Ось чому, дедалі помітніше нервуючи, міряв кроками приміщення головного пульта ЦЛА (центральної лабораторії анабіозу) чоловік років тридцяти. У кріслі біля пульта сиділа молода жінка, зовні куди спокійніша від свого колеги. Прибулець з минулого століття був, грубо кажучи, темою її нової наукової роботи. До того вона вже встигла захистити кандидатську й докторську дисертації, але до свого шефа, котрий якраз і походжав нервово сюди-туди, ставилася з не меншою пошаною, ніж коли тільки починала свою наукову діяльність. Головним чином тому й була стриманою, хоч хвилювалася так само, як і шеф.
— Може, сталося щось несподіване, Маріє? Непередбачені зміни в діяльності організму? — спитав шеф нетерпляче.
— Усе йде за програмою, академік, — поглянула на прилади Марія. — Він прокинувся о десятій годині сім хвилин. Поки що нічого загрозливого немає.
— Скільки разів я просив вас не називати мене академіком! Навіщо ця пишномовність?
— Пробачте, але ж ви знаєте, мені так зручніше…
— То, може, він не прочитав нашого привітання? — різкі зміни настрою й тем розмови були властиві академікові.
— Прочитав.
— У чому ж річ? Невже воно так вразливо вплинуло на його психіку?
— Нормально вплинуло. Ще до його пробудження ми значно підсилили гальмівні центри психічної діяльності. Як свідчать прилади контролю, у нього швидко реабілітувалася розумова діяльність, у допустимих параметрах перебувають фізичні кондиції, от тільки антигіподинамічні подразники треба було ввести на кілька хвилин раніше.
— Ага, щоб він іще не прокинувся, а вже замахав руками? — іронічно зауважив академік.
— Ні, — спокійно відповіла Марія. — Щоб точніше скоординувати відновлення фізичних, розумових і психічних кондицій. Надалі це врахуємо.
— Коли там у нас чергове пробудження?
— Через два тижні. А потім — з триденним інтервалом ще п’ять об’єктів. Це вже ровесники нашого віку, двохтисячного року народження.
— Знаю. До речі, як і раніше, я й тепер не поділяю цієї вашої ідеї “зіштовхнути лобами” представників різних століть.
— Але ж нашого сьогоднішнього іменинника ми теж, як ви кажете, зіштовхуємо лобом з іночасовими людьми — в даному разі з нами самими.
— Тут маємо ефект бар’єра. І ми, й наш іменинник розуміємо цей бар’єр: він — з минувшини, ми — з сьогодення. А коли прокинуться ті п’ятеро — комусь із них буде непереливки. Та й нам з вами теж, от побачите.
— Нічого. За нами — новітні досягнення науки й техніки, такі засоби керування людиною, про які прибульці знати не знають.
— У вас убивча логіка, — зупинився академік біля Марії-Залізна логіка. Зовсім не жіноча. Дивно, що при цьому ви володієте здатністю чарувати.
— Я вас не розумію, — опустила очі Марія.
— Ви чудово все розумієте. Але, окрім цього, більше нічого не хочете розуміти. І в тому моя біда, — з якоюсь навіть образою сказав академік.
— Не забуваймо про нашого іменинника, — нагадала Марія.
— Іменинник, іменинник!.. До речі, він хоч тепер уже встав?
— Ще ні.
— І що ж. він, з вашої ласки, робить?
— Згадує про минуле.
— Про що?! — аж нахилився до Марії академік.
— Про минуле. Пригадує, як вони жили тоді, в тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.
— І як вони жили?
— Він розкаже сам. До речі, він якраз підвівся, йде до виходу.
III
Йому зумисне спланували так, щоб він, ідучи до своїх “наставників” (якщо можна так назвати Марію і академіка), вийшов з приміщення й побув хоч трохи надворі. Це робилося для того, щоб він остаточно позбувся комплексу замкненого простору, вільніше дихнув, розслабився зсередини, відчув своє тіло в русі.
Ступивши у двір, він інстинктивно примружив очі, захищаючи їх від сонця. Сонце й справді вже досить високо підбилося над обрієм, однак, всупереч передбаченням, зовсім не сліпило. І це було дуже дивним.
Він з такої несподіванки аж здригнувся. Якийсь час вагався, чи можна безборонно підвести голову й поглянути просто на одвічне небесне світило, яке, можливо, тільки здалося йому таким мирним і лагідним першої миті. Все ж зважився й спрямував погляд угору. Справді, сонце не сліпило. Воно було звичного розміру й кольору, руки і обличчя відчували теплі доторки його променів, і водночас було в ньому щось неприродне, чуже. Тоді він глянув на небо — блакитне, чисте, з поодинокими баранцями кучерявих хмаринок. Хмарки пливли собі поволі, проте зовсім не змінювали своїх обрисів і, добігаючи до сонця, не закривали його собою, а мовби десь пропадали, мовби пливли десь поза ним — далі й вище від нього. І саме сонце висіло на небі ніби набагато ближче, ніж звичайно.
І тоді він збагнув. І сонце, й небо, і хмарки на ньому — все те штучне, все — витвір людини, продукт її думки й волі. Від обрію до обрію — штучний небосхил, штучна його блакить, штучна жовтизна сонця, і тепло його променів теж наче від батареї водяного опалення. В такому разі де ж справжнє сонце і справжнє небо? І якщо хмари штучні — то який з них може йти дощ? Яка вода з них поллється? Несправжня? Але як це — несправжня вода?
І раптом просто на очах сонце почало ховатися за схожий на туман серпанок, тоді геть зникло з небосхилу, блакить угорі зблякла, перетворилась на сіро-синє марево, і по бетонованій доріжці заляпотіли важкі. краплі дощу. На місцях їхнього падіння розбризкувалися темнуваті плями, які через кілька секунд чи висихали, чи просто кудись дівались.
Він підставив долоню під дощ. Краплі мовби обминали її, і все ж одна впала в долоню, з долоні так само щось бризнуло, замерехтівши примарним блиском, але ні удару краплі об долоню, ані мокроти він не відчув. І він опустив руку, думаючи вже про інше.
Отже, думав він, вони навчилися матеріалізувати думки. Я читав про це в якійсь фантастичній книжці. Тоді це було фантастикою, сміливою гіпотезою. А вони от навчилися робити й це. Коли я виходив з анабіозного приміщення, проходив ледь освітленим коридором, у моєму мозку підсвідомо відгукнувся захисний рефлекс, який передбачив можливість засліплення очей після їхнього тривалого “неробства”. Потім, вийшовши надвір, я й справді зажмурився. Отже, сам того не відаючи, я мав на думці ясну сонячну погоду, і ця думка була прочитана й матеріалізована. Потім я подумав про дощ, і погода змінилася. Бач, як еони виконують будь-яку мою забаганку! Нові сучасники… Хіба мені погано було із старими?
Й тієї ж миті він злякався, що може подумати про… Ні, не треба ні думати, ні згадувати. Бо що коли вони матеріалізують і її? Що коли зараз постане перед ним вона, ього й водночас не його Софійка? І він бачитиме її очі, руки, губи, волосся й знатиме, що вона несправжня і що руки, за які він захоче її взяти, й уста, в які він її поцілує, — холодні й примарні. А самої Софійки давно вже немає серед людей, і чи й збереглася досі де-небудь на землі її могилка, а чи її піском, порохнявою занесло, замело, стерло з лиця землі? Ні, ні, ніякої згадки про Софійку, хіба ж ти не бачив фільм “Соляріс”, де повертали коханому померлу кохану, а вона знову на очах у нього помирала в судомах і муках, завдаючи страждань і йому?
Він сів на лаву обіч бетонованої доріжки, заплющив очі, затуливши їх руками. Він забороняв собі пригадувати, але пам’ять уперто повертала його в той день, у п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року, йому минуло тоді двадцять п’ять, і він чекав у гості Софійку, чекав і знав, що сьогодні вони мають сказати одне одному найголовніші, найважливіші слова, котрі виношували довго й несміливо. Софійка справді прийшла, привітала його і без ніякого вступу сказала: