Выбрать главу

— Слухай, Сергійку, давай поїдемо кудись на природу. Поїдемо на вокзал, сядемо в електричку й вийдемо десь на станції подалі від міста, а тоді підемо луками, гаями, назбираємо ожини — ти знаєш, я страшенно люблю ожину… А піде дощ — заліземо в стіг сіна й слухатимемо, як дощ стікатиме по сіну, а воно лоскотатиме нам за шиєю… Скажи, я гарно придумала?

— Гарно, — милуючись Софійкою, відказав Сергій.

І вони поїхали, ходили босоніж по травах, збирали квіти, і хоч ожини й не знайшли, та все одно були щасливі й закохані, і коли Сергій цілував Софійку в березовому гаї, він чекав, що саме зараз вона має сказати йому те, чого він давно чекає. Однак Софійка нічого не сказала ні в гаю, ні дорогою до міста, ні коли прощалися.

— Іди додому, — квапила вона його. — Там на тебе чекає доля.

Доля? Яка ще доля? Таж моя доля ось тут, поруч, і не хочу я ніякої іншої. Але Софійка скочила сходами нагору, до своєї квартири, і Сергій, який ще кілька годин почував себе найщасливішим у світі, став у цьому світі найнещаснішим.

Він думав про останні Софійчині слова, шукав у них якийсь прихований зміст і від пекучого болю під серцем не знаходив нічого іншого, як тільки те, що Софійка йому отак мило й делікатно відмовила. Але ж вони цілувалися в березовому гаї, і він бачив, яким невдаваним щастям сяяли її очі! Невже можна отак грати щасливу?

Йому тоді здавалося, що життя втратило будь-який сенс. Яким пісним, безпросвітним було б існування без єдиної дорогої людини. Проте і в такому стані його жодного разу не навідала думка про самогубство. Тому, незважаючи на розпач і відчай, він аж зрадів, коли натрапив у вечірній газеті на оголошення.

Коли він прийшов і заявив, що в ім’я науки зголошується піддати себе тривалому анабіозу, йому насамперед порадили не поспішати. Він сказав, що таке рішення він прийняв не зопалу, а цілком свідомо. Тоді його спитали, чому саме він вирішив відгукнутися на оголошення в газеті. Сергій відповідав без будь-якого хвилювання, хоч зовні й холодно, відчужено, бо був байдужим до всього, як і до своєї долі, котрої він так і не знайшов удома після розставання з Софійкою. Комісія ж його байдужість сприйняла як тверду поведінку вольової, впевненої в собі людини. Ще його спитали насамкінець, чи не завдасть він своїм цим далеко не буденним кроком болю комусь із рідних чи близьких.

— У мене немає рідних чи близьких. Батько й мати загинули в автомобільній катастрофі три роки тому. Братів і сестер не маю.

— Може, у вас є наречена й ви збираєтесь одружуватись?

— Ні, — поквапливо відповів Сергій.

— Що ж, даємо вам тиждень. Залагодьте все на роботі, попередьте всіх тих, хто міг би вас потім розшукувати.

Сергій попередив усіх, кого вважав за необхідне попередити. І лиш Софійка нічого не знала.

IV

— Доброго дня, — сказала Марія таким тоном, ніби вони давно знайомі й тільки вчора розлучилися після спільної прогулянки. — Проходьте, сідайте.

Сергій у відповідь кивнув головою, пошукав очима найближче крісло і обережно, мовби чекаючи якоїсь несподіванки, сів. Він дивився на Марію, а відчував на собі пильний погляд збоку. То академік так уважно придивлявся до нього із змішаним почуттям цікавості наукової, професійної і водночас чисто людської. Сергієві стало ніяково, тому він не одразу зреагував на Маріїне запитання.

— Як ви себе почуваєте?

Сергій затримався з відповіддю, і Марія подумала, що, може, починати варто було не з цього.

— Мене звати Марією, — всміхнулася вона якомога привітніше. — А це мій колега Дмитро Строкач, академік. А ви — Сергій Коваль. Правильно? Він знову кивнув.

— То як ви себе почуваєте? — повторила Марія запитання.

— Не знаю, — знизав плечима Сергій. Голос у нього був м’який, приємний; він, мабуть, і сам дослухався до нього не менше, ніж академік з Марією, і йому захотілося сказати ще щось. — А хіба ваші прилади вам нічого про мене не розповідають?

— Чому ж, — підвівся академік і заходив за звичкою туди-сюди. — І все ж одне діло — прилади, й зовсім інше — дістати інформацію з уст самого об’єкта. Ви вже пробачте, що я вас так називаю. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що віддали себе науці для її ж користі й користі всього людства, а не так собі, знічев’я. Отож ви для нас, науковців, — об’єкт.

— Піддослідний кролик, — зіронізував Сергій.

— Шановний, — поблажливо, задоволений з власної поблажливості, мовив академік. — Ера кроликів давно минула. Звикайте до того, що ви в двадцять першому столітті, а ще точніше — на його фінішній прямій.

— Сергію, — так само усміхаючись, втрутилася в академікові повчання Марія. — Віднині ми з вами маємо бути однодумцями і спільниками в усьому. І неодмінно — друзями. Через те я хочу вірити в наше повне взаєморозуміння. Чи не так?

— Мабуть, що так. Вам видніше. А втім, я ще тоді, — Сергій зробив наголос на слові “тоді”, — сподівався потрапити в руки добрим людям. Бачу, що не помилився.

— Я проведу вас до вашого нового житла, — мовила Марія. — Вам треба відпочити… Так, відпочити, — повторила вона, помітивши на Ковалевому обличчі подив. — У вашому організмі відбувалися дуже складні хімічні й фізіологічні процеси, і він дещо виснажений. Будемо разом ставити вас на ноги.

Коли Марія провела Сергія й за кілька хвилин повернулася, академіка в пультовому приміщенні вже не було. Вона цим навіть втішилася; їй хотілося побути на самоті. Вперше за останні роки Марія так близько й разюче відчула почуття розгубленості, яке огорнуло її ще до того, як Сергій переступив поріг цієї кімнати. Через ту розгубленість перші хвилини спілкування з гостем із минулого століття, до яких вона стільки готувалась подумки, вийшли зовсім не такими, якими уявлялися, й тепер вона картала себе за них, за своє невміння приборкати емоції в потрібний момент.

Власне, оте підступне, зовсім не бажане в такі відповідальні хвилини збентеження Марія відчула ще тоді, коли Сергій, пробудившись зі сну, встав не одразу, а ще лежав якийсь час і всупереч будь-якій логіці раптом почав згадувати минуле. З допомогою пристрою, що трансформував імпульси головного мозку прибульця в зображення на одному з додаткових екранів, вона мала змогу спостерігати об’єкти Сергієвих думок. Їй тоді здалося дивним, що із свого минулого й минулого всього людства Коваль вибрав такі невідповідні до його тодішнього стану речі, як війна, ядерна зброя, смертельна загроза над самим життям на Землі. Невже в ті далекі роки це так запеклося в його єстві, що й через сто років він не міг відігнати страшних примар?

Пізніше Сергієва поведінка і його спогади розвіяли це Маріїне припущення, проте збентежили її іншим. І коли він, подумки повертаючись у день свого двадцятип’ятиліття, бачив перед собою й забороняв собі бачити дівчину в березовому гаї, Марія збагнула, що тоді, сто років тому, комісія взяла до уваги суто анкетні дані, не піддавши Сергія психологічному тестуванню, яке, звісно ж, виявило б у його стані не готовність прислужитися, науці й людству, а відчайдушну спробу піти з життя без самогубства і взагалі без думки про смерть.

І Марія по-людському пожаліла Сергія і в перші хвилини зустрічі з ним геть-чисто забула, що вона — науковець, а він — об’єкт її наукового дослідження.

V

Науковою фантастикою Коваль не захоплювався. Коли траплялися до рук твори про зорельоти й далекі планети — читав, не обтяжуючи мозок усіма тими космічними подорожами й неземними цивілізаціями; не траплялися — спокійно обходився без них. Тепер, ідучи слідом за Марією довгими коридорами, він сам якоюсь мірою перебував у ролі фантаста, бо силкувався уявити своє нове житло. Воно бачилось йому розкішними апартаментами з розсувними стінами й дахом, меблями незвичних форм, безліччю найрізноманітніших апаратів та пристроїв, з допомогою яких можна створити ілюзію перебування на березі океану чи високо в горах, не покидаючи приміщення. Скрізь йому ввижалися кнопки. Захотів погойдатися в гамаку — натискай кнопку, й зі стелі опуститься гамак. Натискаєш другу — гамак швидко й безшумно зникає вгорі, вивільняючи місце для тенісного столу, що випливає звідкись із-за стіни за велінням ще однієї кнопки. Захотів по телевізору подивитись футбол — натискаєш кнопку, мовиш слово “футбол”.