СЛІДЧИЙ. Ви хочете сказати, що Ломейко намагається… дати цей стимул?
МАНОХІН. Цілком правильно. Форміка — це, якщо можна так сказати, рукотворна Єва розумних мурашників.
СЛІДЧИЙ. І все ж таки — яка нам від цього користь? Жертви вже є. А от користі…
МАНОХІН. Згодьтеся, що саме користь може бути колосальною. По-перше, маючи поряд принципово відмінний тип мислення, ми створимо порівняльну психологію. Людина вперше подивиться на себе збоку. По-друге, взаємне вивчення дасть могутній поштовх науці й техніці. Уявляєте, який скарб потрапить до рук філософів, кібернетиків, природознавців? Плюс безпосередня, практична підтримка, участь у виробництві. Мурахи можуть виконувати найтоншу роботу — скажімо, збирати якісь електронні схеми. Крім того, вони допоможуть генетикам, селекціонерам рослин… Ага… Там теж безліч тонких операцій… Можливо, медицина, мікрохірургія… Зрештою, ми ж готуємося рано чи пізно зустрітися з розумними істотами з інших планет. І якщо ми їх знайдемо, навряд чи вони виявляться подібними до нас. Спілкування з формікою стане моделлю контакту розумів. Ми багато чого навчимося…
(Із свідчень директора стадіону ДСТ “Авангард” К. М. Рубана).
“Я на цю дачу попав, можна сказати, випадково. І майже всіх, хто там був, бачив уперше. Добре знав тільки Боба… Бориса Лапшина.
Ми з ним у той день, двадцять другого серпня, домовилися після роботи піти посидіти в “Ромашці”. Спека була нестерпна, асфальт плавився. Одне слово, сиділи, смакували вино. І тут, як у казці, з’являються вони. Заходять у “Ромашку”. Цього Павла Ломейка я колись зустрічав з Лапшиним. Боб електронник, він у нас нове табло встановлював. І для Ломейка робив якісь схеми. А про Віку… про Підлісну я навіть не чув. Вона мене просто приголомшила. Здебільшого таких жінок бачиш у кіно чи в модних журналах. Перше враження — грім. Йде у білій сукні, висока, гнучка… Але щось в очах неприємне. І в манерах. Чи то зміїне, чи то котяче. Ніби причаїлась і тільки жде, в кого б учепитись. А Ломейко плентався позаду з іншою дамою. Теж непогана, хоча й скромніша від Віки. Так, так, Зоя Нефедова. Вони з Підлісною колись разом в Аерофлоті працювали…
Боб їх запросив, вони підсіли. Лашнин зразу приклеївся до Зої, а мені дісталася Віка, бо Павло був поза грою. Зараз поясню… Чесно кажучи, я нічого не мав проти: у мене голова обертом ішла, коли сидів біля неї…
…Павло мені, сказати б, зовсім чужий. Та слово честі, мені як чоловікові було за нього соромно. Вона його, власне, ні за що не мала. Зверталася лише, щоб нагримати, осадити… Знаєте, бувають такі лихі, дратливі матусі, які весь час шпигають дітей. В нього просто хвилі по обличчю пробігали. Одначе терпів, зціплював зуби…
“Ромашка” незабаром мала зачинятись. А Вікторія завелася. Дивилася своїми рисячими очима і твердила, що треба ще “погусарити”… Бідолашний Павло натякнув був відносно “додому”. Господи, що вона на нього вилила! І такий він, і сякий, і старий, і нудний, і може забиратися куди хоче; і взагалі вона зараз зателефонує в “одне місце”, де її чекають будь-коли, вдень і вночі… І схопилася-таки, її побігла! Зоя ледве заспокоїла її…
Ось тут деякою мірою перелом подій. Павло втратив голову. Чи вже дуже хотів догодити Віці. Зрештою, взяв і запросив нас до себе на дачу. Віка зразу стрепенулася. Плуганити за сорок кілометрів від міста проти ночі — чи не гусарство? Вперше за вечір почала усміхатися, кокетувати, навіть Павлові муркотіла різні приємні речі. Зоя засперечалась була для годиться, та за неї взявся Лапшин — і співав соловейком, поки не вмовив.
Ледве встигли на останній автобус. їхали довго. Віка заснула на плечі в Павла. До речі, з цього приводу хотів би поділитися одним своїм спостереженням. Уві сні в неї був ніжний, зовсім дитячий вираз обличчя. Просто наче хто підмінив людину…
Коли доїхали, пам’ятаю, темно було — око виколи. Павло попросив водія, щоб він висадив нас між зупинками. Звернули з шосе на стежку. Йшли спочатку через височезну кукурудзу, потім лісом. Ломейко наче нюхом вів, майже біг попереду. Віка від сонливості перейшла до буйних веселощів, від кожного слова реготала як навіжена. У лісі вночі — це, знаєте, аж мороз поза шкірою… Нічого, дісталися.
Про планування дачі вам говорити не варто. Мене здивувала загорожа всередині. Навіщо, скажуть, половину садиби відтинати залізною сіткою? Та з делікатності не запитав.
Перших мурах ми побачили на ґанку, коли Павло засвітив лампу над дверима. Руді, заклопотані. Та й багато їх: на дверях, на стіні тьма-тьмуща. І раптом їх звідусіль здуло, і відчуваю — бігають лапки. По ногах, по грудях під сорочкою. Це вони всі разом кинулися нас вивчати, мацати… Ми з Бобом просто остовпіли. Стоїш весь у мурахах і боїшся поворухнутися. Тут Павло спохопився й щось зробив — досі не збагну що. Отак присів навпочіпки й почав пальцями перебирати над підлогою. Й мурахи миттю з нас позлазили. Дивимося — знову на ґанку повзають. Що цікаво: Віка весь час спостерігала все це з усмішкою. її не чіпали…
Ви знаєте, яке в мене враження від дачі Ломейка? Ніби весь двоповерховий будинок — лише додаток до чогось, допоміжне приміщення, чи що. Тобто Павлові, власне, було начхати, що батько старався, опоряджував житло… Павло і в палаці так само поводився б. Дірявив би стіни, тягнув дріт і таке інше. Меблі понівечені, попалені. А запах, боже ти мій! Повітря якесь прокисле і водночас солодке.
До речі, про мурах. Ось уже кому була воля в цьому барлозі! Кишіли скрізь. Певне, світло їх розбудило. На шпалерах вервечки через усю кімнату. Цікавилися, в склянки лізли, хліб вусиками торкали. І Павло їх уже не відганяв. Я навіть запитав: чому він отих, на ґанку, шугнув, а цих ні? А він каже, — ті, мовляв, були сторожові, а ці — фуражири. По їжу прибули…
Зате Бобу Павлова дача дуже сподобалася. Не встигли сісти, він проголосив тост за хазяїна. Мовляв, ось справжня людина, без фокусів. Робить своє діло і живе як хоче, ні перед ким не викаблучується. Віка завищала й заплескала в долоні, так їй це до душі було. А Павло сидів блідий, штивний. То вона його розбуркала й змусила поцілуватися, ніби на весіллі. Й оголосила, що Павло — її гордість; і якщо він стане схожим на інших, вона перестане його кохати…
Тут би нам підтримати настрій. Ідилія, та й годі! А простакувату Зою чорт смикнув за язик. Вона від мурах натерпілася. Тобто самі вони їй нічого не зробили. Та от у людини до них відраза! Сиділа ніби на голках, ні пити, ні їсти до ладу не могла. Доки не зірвалась… До речі, здається, зовсім необразливу річ сказала. Всього-на-всього про те, що навіть великий учений повинен жити по-людському, а не в такому розгардіяші.
Ні, Віка була не така проста, щоб відверто визвіритися на Павла чи, скажімо, пустити сльозу. Хоча й кортіло їй, я бачив… Губи кусала, але перемогла себе. Навіть Зої підтакнула й на Павла насварилася жартома. Та вже потім вилила злість у тім, що всерйоз взялася до мене.
Сподіваюся, ви розумієте, що я не такий уже й святий. Плюс її краса. Через десять хвилин мене вже можна було збирати ложками. Ми з нею чаркувалися, пили на брудершафт. Мабуть, я поводився по-свинському. Не знаю, що б я зробив на місці Павла. Та він лише вдавав, що слухає балачки Боба, і краєчком ока стежив з-під окулярів, як вона веде мене по сходах на другий поверх.
Ми опинились у захаращеній різним мотлохом кімнатці з більярдом. Так, у тій самій. Признаюся чесно, рідко мене так цілували. Відчайдушно, чи що… Коли раптом чую потилицею: дивляться. Ми ж двері не замкнули. Обертаюсь — на порозі Павло. Блідий, наче молоком облитий. Я так і заціпенів. Вона мене в плечі з кімнати виштовхнула й грюкнула дверима так, що штукатурка посипалась. І репетує звідти, що їй ніхто не потрібен, що хай усі забираються геть. Чую, впала на канапу, заридала…
Я до Павла — з’ясувати, вибачитися… Де там! Відвернувся, ніби мене й нема, і повільно пішов униз по сходах. Ет, думаю, ідіть ви всі під три чорти. Робіть, що хочете. Я спати ляжу, вранці видно буде.