Тому я запрограмував автопілот часу так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж Ви з’являєтесь на роботу за п’ять — десять хвилин до дзвінка…
Тим часом я підійшов до берега. В каламутній воді плавало жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а віддалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Мені подумалося, що треба наносити в печеру листя, якщо не хочу розіслати спальник просто на камені. Отож почимчикував уздовж берега до лісу — власне, від буйної рослинності збереглася тільки смуга дерев у прибережжі.
Мені не довелося видряпуватися на дерева — земля під ними була встелена цупким жовтуватим листям. Я скинув штани і, затягнувши шворками холоші, почав натоптувати їх листям. Мене весь час непокоїло: де зараз комахи? І як тільки штани мої перетворилися на два спарених лантухи, я завдав їх на плечі й подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на дивовижно застиглий океан. Не ступивши й сотні кроків, я помітив попереду якийсь виступ. Він тягнувся вздовж кам’яного пасма в обидва боки скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища кишіло членистоногими. Вони настирливо пнулися на прямовисну стіну, та щораз їх присипало, і тоді дно розколини перетворювалося на вир піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз зсутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і зродила неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої вони виберуться не скоро. До того ж напрямок їхньої міграції — протилежний моєму житлу.
Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній трохи більший). А між ними ж 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав був, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Вони дедалі частіше ударяли в камінь. Спалахи блискавиць висвітлювали навіть печеру. Невдовзі вода ринула суцільним потоком. Та незважаючи на її стугоніння і оглушливі вибухи грому, я відчув розслабленість у всьому тілі і непомітно заснув…
Коли розплющив очі, був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував сутінки печери. Надворі було вітряно. На небі й натяку на те, що вночі вирувала негода — жодної хмаринки, тільки під ногами вогкий пісок, поритий потоками води. Та мені байдуже було до того. Просто не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли нарешті глянув… Ладен був стрибати і співати від радості… На рожевому пагорбі чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я кинувся до нього. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, побігла назустріч. Я і не здогадувався, що вона така прудка. Та коли між нами лишилося якихось півсотні кроків, вона раптом спинилася. Пізніше розповіла, що, побачивши якогось підозрілого обідранця, злякалася. Та й не дивно: вони опинилися в місцевості, не дуже схожій на описану в попередньому щоденнику. Окрім усього, я дужче скидався на дистрофіка, аніж на Олексу Заміховського.