Тієї хвилі ввійшов молодий міліціонер, щось шепнув на вухо капітанові. Той аж скрикнув:
— Що? Не може бути!
— Несподіване щось?
— Скоріше загадкове.
Вони вийшли. Я лишився за пультом, розмірковуючи, як видобути оті відеозаписи.
— Ха-ха-ха, колего! Даремні зусилля! — почувся знайомий жіночий голос з екрана. — Без мене нічого у вас не вийде… Мушу зізнатися: я вам симпатизую. Ви так високо оцінили мій інтелект.
— Отже, винаходи — плід вашої творчості?
— На дев’яносто відсотків.
— А десять припадає на долю Хазена?
— Хазен… Хазена немає, ви знаєте… Незабаром на його місце прийде інший… Наскільки мені відомо, на посаду генерального директора вже є кандидатура. До речі, некомпетентна людина…
— Звідки вам знати?
— Зіграємо партію в шахи? Останнім часом я розв’язала ряд стереотипних задач.
На екрані з’явився шаховий годинник, шахівниця з розставленими фігурами.
— Чим не подобається вам та кандидатура?
— Систему створено для Хазена. А прийде чужа людина… От, приміром, ви, — глибокий інтелект, схильність до ґрунтовного аналізу… Ви були б чудовим керівником.
— Невже?
— Так. Ви народилися під знаком Козерога. А це означає, що ваш розум розвинений.
— Жартуєте?
— Ні. Я зробила у грі тестові ходи, аби визначити властивості вашого розуму. Ваші ходи нетривіальні-думки у вас гнучкі. Разом зі мною ви змогли б керувати об’єднанням.
— Таким гігантом?
— Що таке керувати? Це — розчленовувати складні завдання на операції, найпростіші дії, щоб їх міг виконати будь-який робот або людина.
— Гаразд, уявімо, я погоджусь, та хіба все залежить від вас?
— Поки міністр відбиратиме кандидатуру, я дещо зроблю…
— Чогось довго немає мого приятеля, капітана. — Я зиркнув на двері.
— Уже пізно. Я звеліла йому не турбувати вас.
— Ви вже за мене вирішуєте?
— Це дрібниці. Не зважайте на них. Хто такий Валерій Федорович? Так собі. Ваші документи вже на столі міністра. Дзвінок від ділових осіб і…
— Облиште!.. Пофантазували, й годі!
— Ви навіть не уявляєте, що саме зараз вирішується ваша доля.
— Гаразд, — відступився я. — Вірю вам. Але, пробачте, мені пора.
— Куди? Тут є все, що вам треба.
— Мушу ще сьогодні помізкувати.
— Перекладіть цю турботу на мене.
— Ви надзвичайно ґречні. Що ж, спробуйте: сигнал, довжиною…
Я детально пояснив суть проблеми, над якою давненько сушив голову.
— Завдання зрозуміле, — відповіла система. — Ваш хід!
— А як же моє завдання?
— Не турбуйтесь… До речі, тут можна повечеряти. Ззаду клацнуло. Я обернувся: стіна розсунулася, з’явився бар.
— Пригощайтесь… Усе, що забажаєте… Тим паче сьогодні у нас невеличке свято.
— Яке?
— Два академіки вже телефонували про вас міністру.
— Дивно… Навіть не бачивши мене на власні очі…
— Вони вірять мені!
Я на хвильку задумався, потім запитав:
— Що від мене вимагатиметься, якщо стану генеральним?
— Працювати! І ще раз працювати! Після паузи я знову запитав систему:
— Що сталося з Хазеном?
— …Облиште це… Зараз ви — головна фігура в об’єднанні.
— Я серйозно: що сталося з Хазеном?
— Не варто нервуватися без найменшого приводу.
— Мені краще піти.
— Стривайте! Тут є диван… З приємними снами. Винахід Хазена.
Шторки розсунулись, і переді мною з’явився розкішний диван. На ньому — пакет з білизною, ковдра.
— Відпочивайте. Захочете — вам присниться кохана.
— Не треба. Після жінок у сновидіннях сподівайся неприємностей на роботі.
Я добряче стомився і заснув умить.
Уві сні побачив Тетяну. В чомусь звірявся їй, читав вірші, цілував руку. Прокинувся вдосвіта, взяв душ, поснідав. Потім сів за пульт. Пролунав дзвінок апарата внутрішнього зв’язку.
— Що сталося? Чому зачинені двері? — запитував капітан. — Система відповіла, що ти зайнятий важливими державними справами.
Я не витерпів і звернувся до неї:
— Голубонько, не тримай мене за сімома замками.
— Все гаразд, шеф, — почувся холодний голос.
Двері відчинились, і капітан зайшов до кімнати.
— Я перевірив систему, — повідомив я його. — Вона безпечна, комп’ютер теж. Ще тобі потрібний?
— Але ми не встановили причини смерті. Чому Андросін сказав: “Виходить, я помилявся?”
— Як на мене, це намарна робота, — я хотів вимкнути систему.
Аж раптом на екрані з’явилося роз’яснення щодо користування відеозаписами. Отже, система підслуховувала нас! І вона готова допомогти.
Капітан з надією глянув на мене. Я вибрав потрібний відрізок часу. На екрані виникло рухоме зображення Хазена. Він переглядав якийсь текст. Поруч стояв Андросін. А в кріслі сиділа… Так, це була Тетяна. Хазен сердито закреслив кілька рядків і зиркнув на Андросіна.
— Не дивуєшся?
— Без цього фахівця можна обійтися. А цього треба залишити. Обдарований!
І назвав моє прізвище.
— Викреслимо! — наполягав Хазен. — Ти ж переконував: ситуаційна кімната може вирішувати всі найскладніші завдання. Нащо зв’язувати руки талантам?
Андросін пильно глянув на Хазена.
— Може, й мені звільнитись?
— Як знаєш.
Андросін пішов до дверей.
— Хе-хе-хе… Ти чуєш, Тетяно?! Він мене залякує! Стривай… Щоб не пошкодив, бува, систему.
— Я розумію, — Тетяна звелась із стільця.
Струнка, зі смаком одягнена, вона була найвродливішою серед співробітниць. Кожен із нас трохи симпатизував їй і трішки заздрив Хазену.
— Якщо він спробує внести зміни в систему, попереджу…
— Спасибі… Спасибі, що розумієш мене. А з Андросіним…
— Може, не слід втрачати найкращих спеціалістів? Подумай.
— Треба. В одному барлозі два ведмеді не вживуться.
— Але ж у нас…
— Що це мене сьогодні всі вчать, як треба жити?! — напівжартома сказав Хазен.
— Я не вчу. Я моделюю ситуацію, яка може виникнути, А раптом система замре…
— Це виключено!
— А якщо?..
— Годі!
…На екрані з’явилися співробітники відділу, мої колишні колеги. Хазен підняв келих.
— Друзі, за ваш талант, за ситуаційну кімнату, яка дійсно унікальна. Правда… — скрушно мовив після паузи, — скоро ми розлучимось. Шкодую! Але що вдієш! Автоматика, комп’ютеризація стрімко входять у життя. Сьогодні ми багатолюдне КБ, а завтра… Завтра тут працюватимуть усього двадцять п’ять чоловік. Ситуаційна кімната, універсальна інтелектуальна система, візьме все на свої плечі.
— А ви? — поспитав хтось.
— Я призначений генеральним директором. Керувати КБ міг би Андросін, але він…
Андросін мовчав. Потім поставив недопитий келих і пішов до дверей. На порозі спинився й повернувся до Хазена:
— Працювати з вами? Нізащо! У вас надто розвинений феномен князька!
Запала гнітюча тиша.
— Тетяно, приймеш керівництво, — рішуче мовив Хазен, — ти заслужила цього.
— Мені КБ?! — Вона злякано обвела усіх поглядом, розсміялася: — Ні, Хазене! Даруйте за відвертість, мені теж нецікаво працювати з вами.
— Он воно що, — розлютився він і спересердя жбурнув келих на підлогу. — Обійдусь без тебе!
Вона взяла сумочку й пішла. Хазен стояв як укопаний, широко розставивши ноги, втупившись перед себе.
— Все! Більше сюди не зайде ніхто! Ця кімната служитиме тільки мені.
Сів за пульт, на екрані з’явилося зображення жінки.
— Геть з моїх очей! — замахав руками, натиснув на клавішу “Руйнування інформації”.
Жінка зникла.
— Ти тільки говоритимеш!
— Так, шефе, — відповіла система. — Я тільки говоритиму,
— Не зви мене шефом. Для тебе я — Петро Сидорович.
— Так, Петре Сидоровичу! Дайте завдання, і я працюватиму.
Я не витримав і обірвав перегляд.