— Я вирішила піти з лабораторії, — не дала закінчити Еріксонові Вікторія.
— Он як? — Еріксон здивовано підвів брови. — Дівчисько! — раптом вибухнув він. — Спіткнулися на невдачі — й мерщій в кущі?! Ви знали, на що йдете. Поразки і жертви будуть неминуче.
Професор зірвався на ноги, ледь не перекинувши крісло, став нервово ходити взад-вперед. Таким асистентка бачила його вперше.
— У неї, бачите, вразлива натура… Замість того, щоб допомогти лабораторії, запанікувала.
— Все це надто жорстоко…
— Жорстоко? Те, що під час експерименту гинуть люди? Так? Дивна у вас логіка. А скільки астронавтів не повернулося на Землю, ви підрахували? Ви ж прекрасно знаєте, що коли ми доведемо наші експерименти до кінця, то зможемо взагалі відмовитись від архаїчних польотів у космос на ракетах… Звісна річ, було б просто ідеально, якби могли експериментувати на собаках чи мавпах, що, погодьтеся, також не вельми гуманно. Але в даній ситуації ніхто, крім людини, не може перевірити правильність теорії. Ніхто… Я розумію, після невдачі, хоча ще рано говорити про повну невдачу з Ярославом Гаєм, ви схильні вважати мою теорію помилковою. Можете не відповідати. По очах бачу. Ця вже мені жіноча логіка… Теоретичні викладки давно визнані правильними. Експеримент має підтвердити їх достовірність.
— І все-таки нестерпно, коли гинуть люди…
— Частково втрачають пам’ять. Ви це, очевидно, мали на увазі?
Асистентка опустила голову.
— Я розумію ваш стан, Вікторіє, — полагіднішав Еріксон. — У грудні ви мали побратися… Ви з Ярославом знали про небезпеку. Ярослав — доброволець, як і його товариші. Вас, до речі, також відбирали в лабораторію не за вроду.
— Я все розумію, — Вікторія звела на професора повні сліз очі. Лише зараз Еріксон помітив сріблясте пасмо в її чорному волоссі.
— Він майже нічого не пам’ятає, — сказала вона. — Уривки минулого живуть у його пам’яті… Для нього я просто асистентка професора Еріксона, під керівництвом якого здійснюється проект “Дельта”. Пам’ятає, що є одним з обдарованих, який брав участь у переміщенні, і що його врятували Еріка Крюгер та Олексій Тарасенко…
— Це не так мало! Можливо, з якихось міркувань не хоче згадувати все?
— Не думаю. Його переслідує нав’язлива ідея самому розібратися в усьому. Самому, розумієте?..
Вікторія закрила долонями обличчя й зайшлася в плачі. Еріксон підійшов до дівчини, обняв її.
— Ну, ну, заспокойся. Вже те, що він хоче пригадати подробиці переміщення, свідчить на його і нашу користь. Повір. Я знаю.
— Але Ахмет Гафаров каже, що може настати й цілковита амнезія, — все ще схлипуючи, проказала асистентка.
— Дурило він, а не ескулап! Я з ним розберусь. До речі, помічали ще якісь зміни в психіці Ярослава?
Вікторія дістала з кишені хусточку й витерла очі.
— Плутає мене з якоюсь Олою.
— Так, так. Цікаво… Може, в нього колись була симпатія з таким ім’ям?
— Не знаю. Я сама ладна пройти цей дельта-канал, щоб тільки повернути Ярослава до життя.
— Він живий! А допомогти йому й справді можеш тільки ти. Давай поміркуємо. Шостого квітня був проведений експеримент з метою проникнення в зону Ікс. Ми врахували результати переміщення Бєлова. Приблизні координати дельта-району у нас були. З-поміж обдарованих Ярослав володів коефіцієнтом прогнозу майже 75 — на десять пунктів вище за інших… Якоюсь мірою ми досягли успіху. Ярослав таки побував у зоні Ікс, точніше Ікс-01, згідно з нашою класифікаційною картою. Дані комп’ютера свідчать, що таки побував. Розумієш? По-бу-вав!
— Але якби не рятувальники, Ярослава не вдалося б вивести із стану танатози, що межує з клінічною смертю. Методика регенерації організму пентонавтів недосконала. Рятувальники зуміли направити дельта-тотожність Ярослава в його тіло, яке й досі зазнає впливу психічного розладу. Провали в пам’яті, які хтозна, чи не стануть для нього фатальними.
— Знову панікуєте, Вікторіє, — підкреслено перейшов на “ви” Еріксон. — Переміщення відбулося. Пентонавт, побувавши в зоні Ікс-01, повернувся… Інша річ, що ми не знаємо, яка це зона, ми не можемо нічого прочитати з його пам’яті. Вона заблокована. Принаймні на даному етапі. Рятувальники, хоча й також побували там, нічим допомогти не можуть, бо були запрограмовані тільки на роль розшукувачів. Їх дельта-частоти реагували лише на закодовані сигнали зниклого. Вони могли вступити в контакт виключно з ним. Тож розшукали його і повернули в лабораторію. Повернули, але з пусткою в пам’яті про саму зону Ікс-01. Важко сказати, що там трапилось. Адже умови переміщення були дотримані. Я більше ніж певен, що психічна аберація зникне природним чином. Переконаний, що ми зможемо розшифрувати подвійну дельта-тотожність Ярослава. Вона обов’язково одізветься на код міжнейронних сполучень. Але все впирається в час. Ми повинні будь-що зрозуміти, що трапилося з пентонавтом в зоні Ікс-01. Це допоможе уникнути подібних несподіванок у майбутньому. Тому вам, Вікторіє, відводиться роль деблокатора пам’яті Ярослава.
— Як самопочуття? — весело привітався Гаскар.
Лусон був сам. Переглядав чергову стрічку з історії Рести.
— Майже чудове.
— Чому “майже”? Ола казала, що адаптація проходить успішно.
— Це вона так думає. А я думаю про те, чому доктор Гаскар вирішив мене обдурювати?
— Тобто?
— Гори Лусон не існує. Таким чином, Лусон — не моє ім’я. Що скажете?
— Це перше, що спало мені на думку, коли ти опритомнів. Звертатися ж якось треба було. І таке пояснення мені видалося найбільш безпечним для твоєї психіки.
— То хто я нарешті? Хто? Лусон, Саут чи ще хтось?
— Заспокойся, — голос Гаскара став твердим. — Ти абсолютно здоровий. Але повторюю: найперше нам потрібно індивідуалізувати пацієнта. В більшості випадків це стає опорою у пошуках власного “я”.
— Що це за брат об’явився? — видихнув Лусон,
— Ми звернулися до всіх громадян Рести…
— І коли ж він зголосився?..
— У мене таке враження, що ти не хочеш зустрічатися з ним?
— Ні.
У Лусона знову з’явилося відчуття, що за ним хтось потай стежить.
— Брат твердить, що ти з району Віланд, сектор Амон. Це тобі щось говорить?
— Нічогісінько. Мене звуть Лусон. Я почуваю себе Лусоном і ніким більше.
— Твій брат Сол каже, ніби ти хотів здійснити мандрівку в район Флор.
— Я не знаю ніякого брата. Я хотів би побувати в районі Флор. На тому місці…
— Що ж, Ола тебе проведе.
Час у домі Оли промайнув непомітно. Лусон здобував інформацію з відеобібліотеки Оли. Понад сто відеокристалів різного кольору. Історія Рести від найдавніших часів конденсувалась у кубиках світло-рожевого кольору, соціологія — в яскраво-зелених, економіка — в голубих.
Він вставляв ці кристали в проектор і перед ним оживав світ Рести. Повна ілюзія реальності: незнайомі запахи, подих вітру, шелест трави.
Якось Лусон випадково став свідком дивної розмови, яку Ола вела з Гаскаром по внутрішній лінії.
“…Особливих змін поки що не бачу… Так. Знайомиться з інформацією про Ресту. Спочатку був емоційний сплеск. Ні, психофізіологічні флуктуації в межах норми, але враження таке, що афазія або зачепила найглибші ділянки мозку, котрі звичайно формуються в період дитинства, або… Так, можливо, ти й справді маєш рацію… Можливо… Не знаю… В такому разі доведеться вдатися до запасного варіанту. Так…”
Запасний варіант… Який запасний варіант?
Знову виникло вже знайоме відчуття: хтось іде слідом, розшукує його, прагне вступити в контакт, але щось заважає.
Його поступово готували до зустрічі з Рестою. Це він розумів. Та одночасно готували ще до чогось.
Після випадково підслуханої розмови Лусон намагався проаналізувати попереднє спілкування з Гаскаром та Олою. І все більше схилявся до думки, що прикута до нього увага — не просто турбота про здоров’я потерпілого. Що стало причиною шоку, амнезії? Чи й справді все було так, як йому пояснюють? Інтуїтивно відчував, що його сумніви небезпідставні. Так він дійшов висновку, що навколо нього діється щось незрозуміле…