Досі Лусон автоматично всотував сконцентровану у відеокристалах інформацію про Ресту. Його мозок лише накопичував відомості, не роблячи спроб аналізувати бачене. Тепер він намагався відшукати в нагромадженій інформації бодай найменшу зачіпку, котра б допомогла знайти відповідь на питання, що непокоїли.
Знову роздумував про дивовижний світ Рести. Напрочуд раціональна, безвідмовно функціонуюча мережа осередків — елементарних комірок цивілізації планети, розрахованих на дві — п’ять тисяч мешканців. Ці багатоканальні, багатоцільові та широкофункціональні штучні споруди, котрі якнайкраще вписувались у природний ландшафт, являли собою точні моделі біо— та екосистем Рести. Осередки ні на мить не припиняли своєї самоорганізовуючої діяльності, видозмінюючись у функціонально оптимальні форми.
Міста-квіти, міста-дерева, міста-черепашки. Винятково мобільні за рахунок широкої мережі засобів обміну інформацією та пересування, включаючи миттєву телепортацію індивідуумів у будь-яку точку планети. Саме це обумовило низький ступінь урбанізації. Система осередків, за винятком кількох десятків будівель індивідуального призначення, в одній з яких зараз перебував Лусон, мов сіткою покривала планету, її моря й океани. Об’єднані в сектори, райони, осередки були часточками гігантського організму, діяльність якого строго регламентувалась і визначалась Оптимальною системою мобільних зв’язків. Усе життя цивілізації підпорядковувалось єдиній програмі розвитку Рести. Найменші відхилення у функціонуванні осередків умить оптимізувались, виправлялись, щоб не порушувати загальної гармонії. Однак ця рівновага, ідилія, що панувала на Ресті і постійно (лише тепер Лусон це збагнув) підкреслювалась, викликала у нього підсвідомий протест.
Кожен індивід фактично позбавлений індивідуальності. Всі працюють на систему, вдосконалюють її, доводять до абсолюту, гадаючи, що сенс життя у створенні ідеальної цивілізації, досягненні такого рівня, коли ні про що не треба буде турбуватися. Цивілізація повинна бути ідеально монолітним організмом.
Лусон багато в чому не погоджувався з такою моделлю цивілізації — одноманітною, позбавленою будь-яких ознак оригінальності, де навіть заняття спортом і відпочинок давали не радість, а лише необхідний заряд для нормального функціонування організму. Рафінований раціоналізм…
І коли мова зайшла про побачене в демонстраційному залі, Лусон зауважив, що подібний спосіб життя у нього особливого захоплення не викликає. Стереотипність мислення, стереотипність поведінки, стереотипність учинків.
Ола уважно подивилась на Лусона.
— Ти цікаво міркуєш, — мовила вона. — Колись дуже давно на Ресті виник конфлікт між тими, хто мислив нестереотипно, і предками тих, хто нині населяє планету. Ті, кому хотілося експериментувати з суспільством, шукати якихось особливих його форм, вирішили уникнути фатального конфлікту й полишили Ресту, вирушили на пошуки нових світів.
— А якби вони не полетіли? — запитав Лусон.
— Якби вони не полетіли, то це могло б обернутися трагедією для Рести.
— Отже, ті, що полетіли, виявилися розумнішими?..
— Поступливішими. А може, ти нащадок тих, хто полетів? — засміялась Ола.
Наступного дня вони вирушили в район Флор. Туди, де був знайдений Лусон. Він не заперечував. Чомусь був переконаний, що на тому місці згадає все.
Двомісний модуль помчав їх прозорою пневмотрасою з осередку Печ туди, де сходило жовте сонце.
— Про що думаєш? — запитала Ола, схиливши до його плеча голову.
Лусон мовчав.
— Не бажаєш спілкуватись? — вона потерлась носом об його куртку, присунулась ближче.
Лусон обняв її.
— Ніяк не виходить з голови цей мій брат, — обізвався нарешті.
— Чому ж ти відмовився з ним зустрітися?
— Не знаю… Я не вірю, що в мене є брат…
— Може, коли б ти з ним побалакав, багато що стало б на свої місця.
— Облишмо це… Принаймні на якийсь час. Я повинен сам дійти до дечого… Ти мені подобаєшся, Ола, — несподівано закінчив він і міцно пригорнув її до себе.
Ола не опиралась.
— Ти мені теж, — шепнула усміхнувшись. — А Реста тобі подобається?
Лусон не відповів.
— Тебе щось бентежить?
— Ні. Просто ти запитала таким тоном, ніби моя нога щойно ступила на поверхню Рести.
— Тобі так здається. Вигадуєш казна-що.
— Можливо…
— Сектор Амон, район Віланд, — оголосив зупинку робот.
Модуль спинився неподалік будівлі, що повторювала у найдрібніших деталях одну з бачених Лусоном рослин.
— Ти привезла мене в сектор Амон, оскільки якийсь рестянин назвався моїм братом і твердить, що я родом звідси, — осудливо мовив Лусон. — Мені незнайома ця місцевість.
— Заспокойся. Тут у нас пересадка. По обіді вирушимо в район Флор. А поки що я викличу модуль. Потім трохи погуляємо. Поблизу є один об’єкт, який, можливо, тебе зацікавить.
Вони зайшли в хол будівлі-рослини. Ола побігла до еліпсовидної зеленої панелі, а Лусон залишився стояти біля входу, зачудовано розглядаючи велетенські стіни-екрани, на яких пульсувало життя Рести. В холі було майже порожньо. Нараз Лусону здалося, ніби хтось дивиться на нього. Озирнувся. Але нікого не побачив.
Якийсь неспокій опанував ним. Не міг дошукатися причин хвилювання. Зображення на екранах запульсували, затанцювали.
Що коїться з ним? Липкий страх уп’явся в мозок.
Хто стежить за ним?.. Хто йде слідом?.. Що йому потрібно?..
Не піддаватися… Не піддаватися… Взяти себе в руки…
“Нарешті знайшли тебе. Йди за нами!”
Хтось наказував йому!
“Ні!” — вигукнув подумки Лусон, зібравши всю свою волю.
Обернувся. Надворі стояли двоє: чоловік та жінка й напружено дивились на нього крізь прозору стіну. Помітивши Олу, вони швидко відійшли.
XXI 397:011 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.
Лабораторія “Дельта” — особливий світ. Навіть у колі вчених мало хто знав подробиці експериментів, що ставилися тут. Загальний контроль здійснював Центр психонейрофізіологічних досліджень. Керував лабораторією він, Крістофер Еріксон, автор “Дельта-принципу”.
Коли Еріксона запитували, що привело його до ідеї віртуальної матеріалізації пентонавта у невідомому землянам світі, професор з усією серйозністю відповідав: вірш російського поета Валерія Брюсова, написаний на початку минулого століття. При цьому він обов’язково декламував:
Ще може буть, що кожен атом -
Це всесвіт, де сто сонць снує:
Такий там день і ніч така там -
Все в стислім об’ємі там є!
Там твердять мудреці сміливо,
Що їх планета — центр буття,
Вони вивчають іскор диво,
Вникають в таїну життя.
Дельта-принцип з’явився пізніше. Спершу була нова концепція всесвіту: безконечного в часі, безмежного в просторі, без початку і кінця, на узбіччі якого архімаленькою цяточкою мерехтить людський розум. У цьому всесвіті все вже є: минуле, теперішнє, майбутнє. В цьому запорука непорушності його законів.
Ще не встигли влягтися бурі й дебати в наукових колах, в нього народилася нова гіпотеза, яка після чотирьох років напруженої праці визначилась як дельта-принцип. Це врешті-решт дало можливість створити лабораторію.
У тому, що рано чи пізно доведе правильність свого принципу, він не сумнівався. Як і ті, хто зголосився взяти участь в експериментах, — пентонавти.
Він не авантюрист і не хотів би наражати людей на свідомий ризик. І все ж…
На дельта-принцип Еріксона наштовхнула давня гіпотеза радянського вченого Кардашова: в реальному світі існує не один всесвіт, а безліч, які не лише перетинаються, але й переплітаються. Подібне твердження висловлював також академік Марков, на думку якого великий всесвіт — це безмежна система малих всесвітів, скріплених між собою особливими елементарними частинками, що дістали назву максимонів. Через такі максимони — розімкнутості всесвіту — людина може проникати в інші світи.