Об’єднавши ці оригінальні гіпотези з власною концепцією, він прийшов до несподіваної думки: а чи не можуть ці максимони-тунелі існувати в якомусь закамарку мозку людини? Так з’явився дельта-принцип: на атомарному рівні сірої речовини людського мозку розходяться дельтовидні нейронові з’єднання, своєрідні тунелі, які сполучають земну цивілізацію з іншими світами. Тобто надають можливості здійснювати омріяний фантастами миттєвий зв’язок у часі.
У всесвіті одночасно існує минуле, майбутнє і сьогоднішнє. Фіолетове і червоне зміщення підтверджують, що в часі можна рухатися назад — уперед, іншими словами, завдяки фізичним властивостям майбутнього відбувається вплив його на сьогодення. Реальний фізичний час — це невпинне перетворення майбутнього в минуле через сьогодення. І це ще одне підтвердження того, що майбутнє неначе розлите у всесвіті. Все вже, по суті, є.
Чи не тому й бачать люди майбутнє, можуть прогнозувати його? Механізм передбачення в індивідів давно не викликає сумніву. Його б, зрештою, не існувало, якби він не був закладений у природі: людський мозок, ніби своєрідний всесвіт, оперує минулим, сьогоденням і здатний передбачати майбутнє. Поки що індивідів, які бачать не лише по горизонталі, а й по вертикалі, тобто бачать майбутнє, небагато. А те, що індивідуальна свідомість це багатоповерхова, багаторівнева структура, підтверджує факт поступового відновлення свідомості після травми мозку, наркозу. Більше того, досліди в Центрі нейропсихофізіології підтвердили, що передбачення у певних межах можна навчити. Ярослав Гай, приміром, “зазирав” у майбутнє майже на цілу годину наперед. В організмі обдарованих, здатних передбачати майбутнє, по суті, сформувалися ланцюжки третьої сигнальної системи. Вона виникла завдяки залученню досі бездіяльних дельтовидних нейронів. Коли третя сигнальна система функціонує на повну потужність, анабіозовані дельтовидні нейрони прокидаються і починають генерувати дельта-тотожність, притаманну кожному індивіду. Образно кажучи, в інші всесвіти летять сигнали, які шукають відповідного приймача.
Подібні дельта-переміщення у пентонавтів відбуваються під глибоким гіпнозом. Цей стан не може перевищувати певних часових меж. Організм пентонавта перебуває в стані умовної смерті. Життєві органи функціонують мінімальною мірою, їхню діяльність підтримує комплекс спеціальних приладів. Свідома і керована подорож відрізняється від смерті тим, що пентонавт може віртуально матеріалізуватись у зоні Ікс на підставі власного образу-спомину, настроєного на частоту зони. З лабораторією “Дельта” постійно підтримується зв’язок на рівні підсвідомості за допомогою кількох дельтовидних нейронів, які продовжують функціонувати в активному стані, сприймаючи інформацію земного оточення. Пентонавт цього навіть не підозрює. В іншому світі він існує життям індивіда, в мозку якого існує зона Ікс. Потім у лабораторії пам’ять пентонавта розблоковується і отримується вичерпна інформація про подорож. Однак поки що зворотна дифузія психофізичної дельта-тотожності у тіло пентонавта — процес надзвичайно складний. Де пролягає та межа?..
Міркування Еріксона прервав прихід його заступників — Олега Гакова і Кости Боярджієва. Вони повідомили про повернення Ярослава Гая.
Так і не зрозумівши поведінки Лусона в холі, Ола запропонувала невеличку прогулянку — до приходу замовленого модуля ще був час. Він згодився. Хотів скоріше позбутись неприємного відчуття, яке не полишало його. Лусон уже твердо був переконаний, що хтось чужий увірвався в його мозок, намагався вступити в контакт з його підсвідомістю. Це був прояв чиєїсь волі. Чиєї?.. З якою метою?.. Хто вони, ті двоє з блідими обличчями, що так дивилися на нього? Чи не причетна до цього Ола?..
Лусон крокував позаду дівчини не розпитуючи, навіщо піднімаються назустріч стрімким темно-синім скелям, які, здавалося, проколювали зеленкувате небо, підсвічене жовтою і червоною плямами. Далеко позаду залишився осередок Амон.
Ола несподівано зупинилась. Лусон, заглиблений у свої думки, мало не наштовхнувся на неї. Коли ж підвів голову, то з висоти пагорба побачив невелику долину, порослу синьо-зеленою травою, з острівцями пузатих вулканів. Там, довкруж уламків незрозумілої конструкції, обпаленої та почорнілої, юрмилися озброєні рестяни. Досі, знайомлячись з історією цивілізації планети, Лусон не зустрічав згадок про якусь зброю, не рахуючи періоду, коли половина населення подалася освоювати планетарні системи.
Це, безумовно, були сліди якоїсь катастрофи. Сталося, очевидно, щось надзвичайне, якщо рестяни чатували тут.
— Це тобі нічого не нагадує? — запитала Ола.
— А повинно щось нагадувати?
— Тобі й справді це нічого не нагадує? — перепитала дівчина.
— Ні, -з притиском відказав Лусон. Йому здалося, що очі її випромінюють холод…
— Ти навмисне привела мене сюди! — раптом здогадався він. — Ну, звичайно. Замість того, щоб їхати в район Флор, де було знайдено мене, ти привезла мене сюди. Навіщо?
— Тебе знайшли он біля тієї гори. — Ола показала на засніжену вершину. — За нею починається море. А Флор лежить на північний схід. До нього два модульних переходи.
Лусон зблід.
— Гаразд, — мовив хрипко. — Здається, дещо я почав розуміти. Рестяни охороняють уламки міжзоряного корабля?
— Так. Це все, що залишилося від космічного корабля, який зазнав аварії.
— Звідки він прилетів?
— Невідомо. Але це був один з кораблів, що колись залишили Ресту… Один зі команди був живим. Та він лише на мить опритомнів і встиг вимовити одне слово: “Лусон”…
— Він помер?
— Так.
— І ніхто не знає, що означає це слово?
— Ніхто…
— Ну а я? Яким чином усе це стосується мене? Я теж із команди корабля?
— Не поспішай, — проказала Ола. — Неподалік знайшли ще одне мертве тіло. Через кілька днів знайшли третє, жінки. Вона загинула не в момент катастрофи. Замерзла серед снігів. Можливо, решта ще живі…
— Ви гадали, що я один з них, і тому назвали словом, яке вимовив поранений? Думали, що воно викличе у мене якісь асоціації?
— Так, — підтвердила Ола. — А тепер імовірність того, що ти Саут, як твердить твій брат Сол, значно зросла…
— Це ще ні про що не свідчить. Можна навіть припустити, що саме він один з членів залоги і розшукує своїх товаришів, знаючи, що мене досі не ідентифіковано…
— Сол має твоє фото, розумієш?
— При бажанні його можна підробити. Але смію запевнити: я не з цього корабля…
І тут Лусон пригадав незнайомців, які вимагали, щоб він ішов за ними.
Запаморочилася голова. Грунт затанцював під ногами… Лиш би не впасти. Гори на горизонті почали деформуватись.
Рештки космічного корабля набрали гігантських розмірів.
— Залиш мене самого… Прошу…
Ола стенула плечима і мовчки відійшла.
Западала ніч… Несподівано перед ним з’явились дві постаті.
— Не бійся нас.
— Що вам треба?
— Згадай себе, — мовив чоловік. — Ти не Лусон і не Саут. Пригадай себе…
— Облиште мене. Я не ваш!
— Це кошмарний сон, і він зараз прокинеться. Він не має нічого спільного з тими, що прилетіли на кораблі, — сказала жінка.
— Ні, — обізвався чоловік, який телепатично прочитав думки Лусона. — Не думай про цей корабель. Він не має ніякого відношення до тебе, як і ти до цієї планети.
— Швидше, — кинула жінка. — Час повертатись, її товариш на знак згоди кивнув головою…
Тіло рестянина на ім’я Саут важко впало до ніг незнайомців.
XXI 398:015 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.
— Ти пригадуєш своє входження в тіло? — запитала Вікторія, пильно спостерігаючи за Ярославом, який нервово міряв кроками кімнату адаптаційного модуля.
Пентонавт раптом зупинився. Рвучко підійшов до книжкової шафи. Дістав з нижньої полиці якусь книгу. Швидко почав її гортати. Нарешті знайшов потрібну сторінку. Обернувшись до асистентки, зачитав: