— Ярославе, ми досі не отримали беззастережного підтвердження правильності псі-теорії. Лише побічні дані. Подорож Гая, сказав я собі, має поставити крапку над “і”, над усіма загадками і незрозумілостями…
— Але ж я пояснив причину…
— А докази? Докази! Вони у тебе є?
— Дозвольте ще раз здійснити переміщення, і ви самі переконаєтесь. Я хоч зараз готовий вирушити на Ресту.
— Ні і ще раз ні, — рішуче обірвав пентонавта Еріксон. — Я вже підготував наказ про припинення робіт у лабораторії “Дельта”. Рапорт керівництву Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації про замороження проекту буде відправлено завтра вранці. Я більше не маю права ризикувати життям людей.
— А як же подорожі у далекі світи? Ви ж самі розповідали нам про переваги нового методу проникнення в найнедоступніші куточки всесвіту. Невже знову лише космічні кораблі?
Професор, ніби щось пригадавши, сумовито усміхнувся.
— Я справді багато говорив про псі-переміщення, його дивовижне майбутнє. Зокрема і вашій нареченій. І робив я це, відверто кажучи, щоб самого себе переконати в необхідності подальшої експериментальної роботи. Вас це дивує? Даремно. Не забувайте, що я не просто офіційний керівник проекту, а й автор теорії. Я несу моральну відповідальність за її успішну реалізацію.
— Але ж…
— Ніяких “але”. Вважайте, що розмову закінчено.
…На екрані біокомп’ютера виднілись дископодібні будівлі, що навдивовижу гармонійно вписувались у незвичний для ока землянина краєвид.
Перед професором була Реста. Еріксон це зрозумів одразу, тільки-но переступив поріг лабораторії. У глибині затемненого приміщення можна було розрізнити дві постаті: одна, дівоча, стояла біля біокомп’ютера, друга (в ній угадувався Ярослав Гай) — лежала в напівпрозорій псі-камері.
— Вікторіє?! Що ви тут робите? — питання професора було явно недоречним, бо він прекрасно розумів, що асистентка забезпечує в цю мить псі-переміщення Ярослава Гая. — Хто вам дозволив? — чомусь тихо запитав Еріксон. — Ви розумієте, яку відповідальність узяли на себе?
— Але ж експеримент пройшов успішно! Через три хвилини Ярослав повернеться з подорожі. — Вікторія кивнула на екран, де пульсувало далеке, тепер уже окреслене в образах життя.
Габріель Гарсіа Маркес
РОЗПОВІДЬ МОРЯКА,
котрий зазнав корабельної аварії,
плив десять днів на плоту без їжі й питва,
був проголошений національним героєм,
обцілований королевами краси,
зробився багатим завдяки рекламі,
а потім впав у немилість і назавжди був забутий
Передісторія цієї історії
28 лютого 1955 року надійшло повідомлення про те, що вісім членів екіпажу есмінця “Кальдас” військово-морських сил Колумбії були викинуті за борт і загинули внаслідок бурі, що розгулялася в Карібському морі. Корабель ішов з Мобіля (США), де його лагодили, до колумбійського порту Картахени, куди й прибув без запізнення через дві години після трагедії. Пошук моряків розпочався негайно, в ньому взяли участь кораблі військово-морських сил США, які базуються в зоні Панамського каналу, здійснюючи військовий контроль та інші “добрі послуги” в південних районах Карибського моря. Через чотири дні пошук припинили і моряків офіційно оголосили загиблими. А проте ще через тиждень один із них напівживий з’явився на пустельному березі в північній Колумбії після десятиденного — без їжі й питва — плавання на плоту. Моряка звали Луїс Алехандро Веласко. Ця книжка— журналістський запис його розповіді, опублікований через місяць після корабельної аварії газетою “Ель Еспектадор”, що виходить у Боготі.
Та прагнучи відновити хвилину за хвилиною перебіг подій, ні моряк, ні я не знали, що ця виснажлива розвідка зробить нас героями нової пригоди, яка викликала певне занепокоєння в країні, поставила хрест на його славі й кар’єрі, а мені могла коштувати життя. Колумбія переживала тоді період “фольклорної” диктатури генерала Густаво Рохаса Пінільї, двома найвідомішими “подвигами” якого були розстріл мирної студентської демонстрації у центрі столиці і вбивство агентами таємної поліції остаточно не встановленої кількості любителів бою биків, котрі вигуками невдоволення зустріли появу на кориді дочки диктатора. У пресі панувала сувора цензура, і щоденним клопотом опозиційних газет був пошук непов’язаних з політикою тем, здатних розважити читача. В редакції “Ель Еспектадор” ці почесні обов’язки “пекарів” виконували Гільєрмо Кано — видавець, Хосе Салар — головний редактор, і я — новачок-репортер. Жодному з нас не виповнилося й тридцяти років.
Коли Луїс Алехандро Веласко власною персоною завітав до нас, щоб запитати, скільки ми заплатимо йому за розповідь, його зустріли як годиться: стара пісенька. Військові протягом кількох тижнів тримали його в госпіталі ВМС, де він мав можливість розмовляти лише з представниками проурядової преси і одним журналістом з опозиції, що переодягнувсь у лікаря, його розповідь багато разів повторювалася фрагмент за фрагментом, її заялозили й профанували, і читачам уже, здається, набрид герой, якого найняли для реклами годинників, бо його власний не зіпсувався під час шторму; він з’явився на рекламі взуття — оскільки його черевики виявилися такими міцними, що він не зміг розірвати їх і з’їсти, — і брав участь в інших газетярських дурисвітствах. Йому вручали державні нагороди, він виголошував патріотичні промови по радіо, його — як взірець майбутніх генерацій — показували по телебаченню, його возили по країні, і серед квітів та музики він роздавав автографи й цілувався з королевами краси. Моряк пожинав плоди маленького щастя. І прийшов до нас сам, коли ми його не кликали, хоча спершу довго розшукували, отож тепер нам здавалося, що він нездатний розповісти нічого нового, а за гроші міг вигадати будь-що, до того ж уряд чітко визначив йому межу відвертості. Ми послали його туди, звідки прийшов. Та зненацька Гільєрмо Кано, пойнятий якимсь передчуттям, наздогнав його на сходах, вибачився і передав мені у руки. Наче дав бомбу з годинниковим механізмом.
Цей двадцятирічний кремезний хлопець з лицем радше сурмача, ніж національного героя, вразив мене передусім своїм талантом оповідача, схильністю до узагальнень і дивовижною пам’яттю, а також вродженим почуттям гідності, що давало йому підставу підсміюватися над власним геройством. За двадцять днів, протягом яких я по шість годин записував його спогади і ставив підступні запитання, щоб виявити суперечності, нам вдалося відтворити стислу й правдиву хроніку десяти днів, проведених ^ним у морі, його розповідь виявилася такою докладною й хвилюючою, що мені як літератору лишилося подбати тільки про те, аби йому повірили. З цієї причини, а також тому, що це здавалося нам справедливим, ми домовилися: розповідь буде викладено від першої особи й підписано його іменем. І справді, нинішнє видання — перше, де фігурує моє ім’я.
Друга, ще приємніша несподіванка чекала мене на четвертий день нашої роботи, коли я попросив Луїса Алехандро Веласко розповісти про шторм, який спричинив катастрофу. Певний, що його розповідь варта стільки золота, скільки вона важить, він, посміхнувшись, відповів: “Річ у тім, що справжнього шторму не було”. Авжеж, метеослужба на наше прохання підтвердила, що того року в лютому Карібське море було спокійне й прозоре. Правда, ніде доти не надрукована, полягала в тому, що пориви вітру в розбурханому морі спричинили крен корабля, кріплення вантажу, нагромадженого абияк на палубі, не витримало, і вісім моряків були скинуті в море. Це повідомлення викривало три серйозних порушення: по-перше, на есмінці заборонялося перевозити будь-які вантажі, по-друге, через перевантаження нездатний маневрувати, корабель не міг врятувати потерпілих і, по-третє, сам вантаж виявився контрабандою — холодильники, телевізори, пральні машини. Стало зрозумілим, що ця розповідь, як і есмінець, повнилася погано закріпленим тягарем політичних і моральних порушень, яких ми не могли передбачити.